Напередодні свята Стрітення Господнього, 1 лютого 2022 р., в житомирському храмі св. Софії відбувся День богопосвячених осіб.
Свято, як підкреслив у завершальному слові єпископ Олександр Язловецький, настане завтра, і саме завтра бажано вітати всіх знайомих сестер і братів різних орденів, згромаджень і товариств. Натомість святкування у спільноті було вирішено в Київсько-Житомирській дієцезії розділити на дві частини: у Житомирі (Житомирській області) — 1 лютого, і в самій столиці України — 3 лютого. Так XXIV Всесвітній день богопосвячених осіб вирішено відзначати фактично три дні підряд, що допомагає як з огляду на карантинні обмеження, так і в не надто святкові дні пандемії. Хіба хорошого буває забагато?
Близько 20 священників стояли у пресвітерії колишньої житомирської катедри, і кількадесят сестер, в орденському вбранні та безгабітових, сиділи в лавках. Після реєстрації та вступної кави-чаю з печивом о. Даниїл Ботвіна OFM розпочав зустріч. Він запросив до мікрофона о. Радослава Ходаніцького OFM — відомого в Україні францисканця-реколекціоніста, колишнього настоятеля (2007-2010) житомирської парафії св. Йоана з Дуклі, який прибув із ковельської парафії св. Анни (Луцька дієцезія) саме щоб виголосити принагідні роздуми.
У програмі короткої, але такої важливої зустрічі були конференція, адорація і Свята Меса, під час якої всі присутні богопосвячені урочисто оновили свої обіти.
Суть усього. «Я священник чи тільки прийняв свячення?»
Конференція о. Радослава Ходаніцького була присвячена чистоті серця богопосвячених, на прикладі того, як Бог очищував двох найвідоміших апостолів — Павла і Петра.
Павло, який вважав себе чистим, бо дотримувався всіх вимог юдейської ритуальної чистоти, потребував очищення серця, внаслідок якого визнав: для мене бо життя — Христос, а смерть — прибуток (Флп 1, 21). Павло потребував очищення серця від фарисейської вірності Законові, коли свої переконання любиш більше, ніж самого Бога.
Знаком очищення для Петра стало покірне визнання: Господи, Ти все знаєш. Чисті серцем, як стверджує Писання, — блаженні, бо вони побачать Бога.
Ми маємо свою нечистоту серця, яка нам часто перешкоджає у справжній, глибокій зустрічі з Христом.
У Євангелії описано, як Господь Ісус і апостол Петро перебувають у дворі первосвященника. Можливо, покликання Петра включало в себе тогочасний суспільно-політичний елемент, бо на Месію тоді чимало людей покладали свої сподівання. У Петрі було щось, що йому заважало повністю відповісти на Господнє покликання. Хоча в певний момент на запитання Ісуса він чітко відповідає: Ти — Христос, Бога Живого Син. Господь йому відповідає: щасливий ти, Симоне Йонин, бо не тіло і кров тобі це відкрили, а Отець Мій небесний. Тут кожен з нас усвідомлює, що наше покликання — це не від нас, а дар Бога, дар благодаті. Спочатку було покликання, а потім — моя відповідь.
Про те, що Петро сам не до кінця зрозумів, що він проголосив, свідчать і наступні слова Христа, який наказав нікому про це не говорили. Господь кілька разів у Писанні велить мовчати про те, Хто Він, і цікаво побачити, кому саме: нечистим духам; деяким зціленим; а цього разу — апостолові Петру, коли той називає Його Христом!
Євангеліє говорить, що після того, як нечисті духи визнали Його Сином Божим, Христос почав відкрито говорити про свою Пасху, страждання, а Петро став Йому перечити: нехай це ніколи не станеться. В цьому розумінні Петро протиставляється Пасхальному Христові. Євангеліє від Матея не залишає сумнівів, що Петро не зрозумів, у чому полягає спасіння, приготовлене Богом. Христос відповідає: зійди Мені з дороги, бо ти думаєш не про те, що Боже (любов, яка спасає), а про те, що людське (страждання і смерть).
Тому що Христос прийшов не страждати, а любити. Спокушування Христа в пустелі мали на меті відокремити спасіння від любові, створити образ Спасителя-чудотворця, чарівника, який не любить людину, а просто виправляє помилку. Не з любові, а з чистої справедливості. Ця спокуса притаманна і нам, богопосвяченим: служити, але не вкладаючи себе, без любові. Чому Христос не дозволяє нечистим духам об’являти себе? Бо вони можуть об’явити неправильний образ Бога. Якщо ми виконуємо своє покликання без любові — ми відкриваємо людям неправильний образ Бога. Людина не може сказати, Хто є Христос, доки не пройде через свою Пасху, очищення.
Петро це приклад «доброї людини», яка вибрала собі ідею добра і переконана, що думати про добро означає бути добрим. Але спокуса думати про добро ще не означає бути добрим; спокуса думати про любов ще не означає любити. І настає момент, коли Петро, думаючи про своє, зрікається Христа. Коли Господь входить у свою Пасху — Петро спить. У подвір’ї первосвященника на слова «і ти був з Назарянином» він відповідає: не знаю, про що ти кажеш. Він не просто заперечує, що був з Ісусом, але каже, що навіть не розуміє, що це значить. Це символ: Петро кілька років був з Учителем із Назарету, але насправді так і не знає, що означає бути з Христом. Це ще була «стара людина» в Петрі. Такий розрив у ментальності буває і нині, коли тільки здається, що людина «з» Христом. Людина думає, що має стосунки з Господом, але не живе ними. Як Петро міг зрозуміти Христа, якщо ще не мав любові, а тільки те, що собі вимислив про неї? Часто замість того, щоб навернутися, щоб дозволити себе любити або могти любити, ми намагаємося повернути єдність думки і життя, пристосовуючи любов і Христа до того, що самі переживаємо. «Пристосувати Христа» до того, що самі переживаємо.
В одному італійському журналі вийшло оповідання про те, як диякон готував дітей до Першого Причастя і розповідав, що вони стануть друзями Бога. Дівчинка-першопричасниця запитала у мами: а наш диякон — друг Бога, чи вони знайомі тільки по роботі? Бо «працюють в одній Церкві». Це запитання для нас: ми друзі Бога чи тільки «працюємо в одній організації»?
Петро хотів вірити в Господа і навіть віддати за Нього своє життя, як того Ісус навчав, — але насправді не визнав навіть того, що Його знає. Але то не Бог потребує нашої любові, Він перший полюбив нас!
Петро відрікається не тільки від Христа, він відрікається від Церкви. Йому кажуть: «Цей з їхніх!» — і Петро знову відрікся. Тобто він заперечує, що знає Ісуса; потім — що знає своїх співбратів-апостолів. А потім також зрікається себе самого: «Ти справді з їхніх, бо ти галілеянин», а він став клястися й божитися, що ні. Уся історія людства — це перелік священних присяг і обітниць вірності, добрих намірів. Але все, що людина робить без любові, врешті-решт обернеться проти неї і буде запереченням її самої. Кожен повинен пройти такий «двір первосвященника» у своєму житті, щоб перевірити себе на вірність Божій любові. Кожен, щоб воскреснути в любові, повинен, як Павло і Петро, мати свою «Христофанію», коли Христос у своїй любові дозволяє нам воскреснути й перемінитися.
Один із наших старших співбратів у священстві казав про молодших: хіба це священники? Хіба це богопосвячені особи? Вони тільки мають свячення і чернечі обіти! Після 25 років чернечого і священницького життя я маю до себе те саме запитання: чи я священник, чи тільки маю свячення. Чи я консекрований, чи тільки склав обіти.
Бажаю кожному пережити свою Христофанію, щоб усе, що ми робимо, мало свою цінність у любові. Нехай Святий Дух, який зійшов на апостолів і оживив Церкву, оживить також і нас, щоб ми були «жертвою, приємною Богові» (Рим 12, 1).
Батьки, не вбивайте покликання ваших дітей!
Єпископ Олександр Язловецький мав «три проповіді» в одній Месі, бо спочатку вітав зібраних на святі, потім виголошував проповідь, а на завершення звернувся з заключним словом. І щоразу сказав якусь окрему думку.
У гомілії він згадав східну притчу про монаха і охоронця, який запитав: хто ти, куди йдеш, чого хочеш? Ці запитання вразили монаха, аж він запросив охоронця перейти на службу до нього, щоб час від часу повторювати ці важливі запитання. Також і для нас це важливо, зазначив єпископ, щоби «струсити пил» зі свого покликання і відсвіжити його, а також подумати, «скільки мішків рису мені платять» за те, що я пішов дорогою покликання. Тобто «за що я служу». Згадати сенс свого покликання.
Покликання до богопосвяченого життя, сказав єпископ, відрізняється від покликання до подружнього життя. Це не «дві рівноцінні дороги», де нібито байдуже, яку ти вибереш, бо обидві ведуть до Бога. Це різні дороги. Так само, на переконання владики, не можна говорити, що байдуже, який орден чи конгрегацію вибираєш у богопосвяченості. Це не перша-ліпша квіточка, яка тобі сподобається край дороги; це різні духовності й навіть різні розклади щоденного життя!
Єпископ Олександр наводив цитати великих святих минулого про богопосвячене життя, які підкреслюють особливість цього життєвого шляху, і коментував: коли людині пропонують світську гарну посаду, то вона навіть довго не думає, погоджується; а щодо богопосвяченого життя то стільки сумнівів і вагань! Їх буває стільки, зауважив Його Екселенція, що дуже багато людей не відповідають на голос покликання, який почули у серці, а потім усе життя живуть із тугою, з жалінням про втрачену можливість. І якби не таке доскіпування до покликання, то й на цій Месі в храмі було би набагато, набагато більше учасників…
«Богопосвячене життя — це зусилля робити те, що роблять святі у небі: прославляти і любити Бога», казав св. Тома Аквінський.
А, завершуючи свої слова до учасників святкування, єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії звернувся до слухачів Радіо Марія, які слухали цю Месу через трансляцію: ми ще є і ми служимо, але хто буде служити наступному поколінню, якщо ви не пустите своїх дітей до Бога? Звідки візьмуться священники і сестри в Церкві? Так, трапляється в парафіях, що священникам за служіння дякують, квіти дарують, гарні слова кажуть, але коли син чи дочка хочуть піти шляхом богопосвяченого життя, ті ж самі батьки противляться, забороняють, вселяють у дітей страх перед цим способом життя. Убивають покликання. Не робіть цього! — закликав єпископ.
А також, із характерним для нього гумором, владика Олександр сказав: свято богопосвячених буде завтра, 2 лютого, на свято Стрітення, і завтра, будь ласка, вітайте всіх своїх знайомих сестер і орденських священників. «Тільки дієцезіяльних облиште у спокої», — весело сказав єпископ, пояснюючи: люди звикли вітати на Стрітення всіх своїх душпастирів і сестер, але в день богопосвячених осіб потрібно вітати саме тих, хто належить до певного ордену, згромадження чи товариства. Саме ці отці, брати і сестри склали три євангельські обіти (бідності, чистоти і послуху), саме їм «належить» це свято. Звісно, дієцезіяльні священники не образяться, що їх вітають не з тим святом; ідеться про те, щоби згадати своїх знайомих богопосвячених, і обов’язково за них помолитися.
Фото: Ірина Єрмак, Київсько-Житомирська дієцезія