Ілюстрація: Олександра Корчевська-Цехош
У квітні Україна мала би відзначати 140-річчя з дня народження В’ячеслава Липинського. Так сталося, що нам зараз «трошки не до річниць». А крім того, Липинський — не те ім’я, щоб бути важливим для всіх…
А шкода.
Коли наші часи знову стануть мирними, а простір української культури буде активно очищуватися від решток московського імперства, замість одних імен з’являться інші — ми будемо повертати собі свою спадщину. Заради себе самих, заради дітей та онуків, які мають зростати зі знаннями про видатних особистостей української історії.
Серед них, поза сумнівами, має зайняти своє місце і постать В’ячеслава Липинського (1882-1931) — теоретика українського консерватизму.
Ким нас життя формує
Біографічні дані Липинського подають до відома, що він кресов’як — тобто «український поляк», волинянин. Народився у квітні 1882 року в Затурцях Волинської губернії, біля Луцька, в царській Росії; був охрещений як Вацлав. Навчався в Житомирі, Луцьку та Києві. Після служби в армії вступив (1903) на сільгоспфакультет у Ягеллонському університеті в Кракові, але швидко втратив інтерес до агрономії. Зате молодший брат, Станіслав, виріс на відомого агронома-селекціонера, тож зацікавлення землею було у них спільним. Але Вацлава більше приваблювали знання про те, як люди на цій землі жили і як вони мають на ній жити, аніж як її обробляти. А якщо врахувати, що під час навчання в Києві Липинський познайомився з Климентом Квіткою (тим, що музикознавець-фольклорист і чоловік Лесі Українки) та був гостем салону Марії Лучицької (яка влаштовувала перші київські концерти Микола Лисенка, вела активну діяльність в університеті, а в її салоні бували видатні українці початку ХХ століття), — то не дивує, що у своєму Польському учнівському товаристві Вацлав Липинський організував перший український гурток.
Постатям початку ХХ століття має бути присвячений окремий курс у майбутній українській новітній історії, бо що не ім’я — то величезний внесок у культуру, зіпхнутий радянською освітою в забуття: до прикладу, згадана Марія Лучинська, в дівоцтві Требінська, володіла чотирма мовами, перекладала Гюго, Золя, Ібсена, дружила з видатними письменниками кінця ХІХ — початку ХХ століття. А померла в забутті й голоді, підробляючи уроками французької, бо радянська влада призначила їй мізерну пенсію, з якої ще годувалися старенька няня її дітей та онука, дочка загиблого сина. Так комуністи «ощасливили» ту, яка в Києві займалася світлицями («денними притулками») для дітей робітників, вела Вищі жіночі курси, а в голод 1890 року збирала гроші у Скандинавії для голодної Росії, бо була перекладачкою і знала шведську й данську мови.
Це не про самого Липинського — але про те, які люди його формували.
Затурці, храм Пресвятої Трійці. Джерело: сайт Луцької дієцезії РКЦ
Старе-добре
Ще в гімназії Вацлав Липинський, виступаючи на з’їзді делегатів учнівських корпорацій Правобережжя, запропонував утворити спільну корпорацію для римо-католиків і православних на підставі української територіальної приналежності. Російська імперія не лише останні 20 років плекає свій етнофілетизм, тобто церковне розділення за національною ознакою. 1901 року, коли був з’їзд, і мови не могло бути про «спільне українське» самовизначення для українців-православних і поляків-католиків. Ідею відкинули (гордий римо-католик Липинський принципово вийшов із римо-католицької корпорації та перейшов у православну). Але якщо поглянути на ідею українського консерватизму, яку він розробив і просував у зрілому віці, то відмінностей не буде багато. У розумінні Липинського, українці як нація — це всі громадяни Української держави. Політична інтеграція — ось що має бути основою творення незалежної держави. (Чи ми зараз бачимо щось інше?) Так, Липинський був схильний до монархізму, і тому підтримав Скоропадського, а не Центральну Раду. Так, «на два українці — три гетьмани», і немалою мірою сто років тому Україна не втримала незалежність, бо не мала єдиної ідеї. Може, час переглянути історичні напрацювання видатних людей нашого минулого, і взяти звідти те, що державотворче? А щонайменше — врахувати помилки роздробленості й не тягнути кожен у свій бік.
Павло Скоропадський. Джерело: Вікіпедія
Державний устрій за Липинським
Липинський класифікував форми державного устрою так: «демократія», охлократія і класократія. «Демократія» для нього була в лапках, бо вона є тим механізмом, завдяки якому влада потрапляє до рук багатіїв або ж фінансованих ними політиків-професіоналів. Тобто «владою народу» — «демосу» — там насправді й не пахне.
«Охлократія» — термін, якого радянська освіта не вживала, хоча він був для неї найвідповіднішим. Але маніпуляція поняттями привела до вчення про «демократію», тоді як народ-демос і натовп-охлос це принципово різні поняття. Народ-демос це суспільство свідомих і відповідальних. Натовп-охлос це юрби люмпенів, неосвічених, нерозвинених, керованих демагогами так, як їм заманеться. Наприклад, сказати охлосу, що в Україні — фашисти і армія звільняє від них «братній народ», а зовсім не веде загарбницьку війну-геноцид. І охлос вірить. За Липинським, охлократія колись складалася з кочівників, а в новітні часи — з декласованих елементів. Панівною стає військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює натовпами. Схоже, нашою сучасною історією це підтверджується.
Для України Липинський найкращою формою вважав «класократію»; а якщо говорити у більш звичних для нас термінах, то це конституційна монархія — «законом обмежена і законом обмежуюча». Врівноваження влади монарха (гетьмана) і закону (конституції) для цього мислителя було основою для правильного і нормального розвитку України як держави.
Влада гетьмана, за таким розумінням, мала бути спадковою, як у монархії, але принципово відмінною від старих монархій, «вироджених», — «понад» класами, кастами, партіями, інтересами. В цьому можна не погодитися, особливо маючи досвід технологічного ХХ століття, яке показало, що жодна влада не може бути «чистою самою в собі», бо задіяно надто великі руйнівні сили і кожна з них сама по собі стає владою. А люди залишаються людьми, нікого нема ідеального, щоби став засновником династії. Зрештою, Липинський спершу розробляв схеми державобудування і гілок влади, виходячи з потреби поставити Павла Скоропадського на Великого гетьмана, а закінчилося все їхнім розривом.
Сумне питання неможливості вибору: між сім’єю, яка має стати спадкоємицею державної влади, — і змінною виборною владою, яка в кращому разі буде «демократією» і стане інструментом багатіїв, а в гіршому знову руйнуватиме державність під тиском охлосу…
Звісно, хочеться мати свого Арагорна. Але не у всіх є Король. А романтиком бути шкідливо…
Націоналіст, який не був націоналістом
Римо-католик В’ячеслав Липинський переймався долею української шляхти, подібно як і римо-католик Роман Марія Александр Шептицький, який зрештою став греко-католиком Андреєм. 1914 року Липинський вступив у Союз визволення України, однак у нього з Дмитром Донцовим, творцем «українського інтегрального націоналізму», були різні підходи до політики. Для Липинського політика була засобом, який сприяє найоптимальнішому вибору методів здобуття і організації влади, а для Донцова політика була інструментом ідеологічного забезпечення влади. Те, що владу можна забезпечити через ідеологію, прекрасно показує нинішня росія, де «русскімі» себе чомусь усвідомлюють ті самі «бурятські трактористи» і ще купа народів і народностей, яких між собою не тримає нічого, крім ідеології. Для Липинського такий шлях не був добрим. Націоналізм для нього — це те, що сприяє будуванню добробуту, утвердженню і збереженню легітимної самостійної незалежної Української держави, що будує і розвиває українську націю.
Липинський переймався тим, що в українців «слабкі державні інстинкти і традиції» (лист до Богдана Шемета, 1925). І, оскільки ідеологія не була для нього прийнятною, він пропонував виховання молоді. «На Вас, молодих — вихованих уже в українських сім’ях і українських традиціях — спаде колись тяжке завдання берегти і продовжувати ті традиції в тому хаосі, який лишиться на Україні по упадку большевизму», вказував він. Виховання до згідності в думках і діях: ось що було важливим.
Словом «націоналісти» одних хвалять, інших лякають, а треті просто не знають, як до цього ставитися. Чи це добре явище, чи погане? Ось що писав В’ячеслав Липинський: «Націоналізм буває двоякий: державнотворчий і державноруйнуючий — такий, що сприяє державному життю даної нації і такий, що це життя роз’їдає». Причому він хвалив націоналізм англійський, а український націоналізм зараховував до другої категорії. «Перший є націоналізмом територіальним і політичним, другий є націоналізмом екстериторіальним і віроісповідним. Перший — я називаю патріотизмом, другий — шовінізмом».
Нехай це просте і мудре розрізнення допоможе нам, сьогоднішнім.
Затурці. Садиба-музей Липинських. Джерело: Вікіпедія
Боротьба, вигнання, нищення і друге повернення
Проєкти української держави творилися переважно за кордоном, бо Україну поглинули війни за війнами, а потім більшовицька влада. В’ячеслав Липинський, який робив велику ставку на українця-хлібороба, писав листи і будував бачення України з урахуванням її землелюбності, сам також організовував селян у дні революцій, заснував Українську демократично-хліборобську партію, але з 1918 року виїхав до Відня як посол України. Діяв у Німеччині, був запрошуваний до Швейцарії, зрештою оселився в Австрії через проблеми зі здоров’ям. «Хлібороби-державники» розкололися, замість Скоропадського (який діяв самовільно і порушував присягу члена правління УСХД) Липинський став симпатизувати Василю Вишиваному — ерцгерцогу Вільяму фон Габсбургу, великому українофілу. І це при тому, що раніше сам Липинський писав, повчаючи: «Для Вас… мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі».
Так, життя показує, що не всі свої — «свої», а українець — це той, хто любить Україну, а не той, що за походженням.
Липинський був хворий на туберкульоз легень — сто років тому на сухоти хворіло безліч народу. Хвороба дала ускладнення на серце. Він помер 14 червня 1931 року в Австрії, у санаторії Вінервальд. Був похований у рідних Затурцях на Волині, на католицькому цвинтарі. Але потім настав 1939 рік, на Волинь прийшла червона армія. Католицький цвинтар втрамбували технікою в землю, весь. У родинному обійсті Липинських влаштували хлів.
Відновлене обійстя стало садибою-музеєм аж на 20-річчя незалежності України. А в селі поставили йому символічний пам’ятник — на тому місці, де колись був польський цвинтар.
Пам’ятник Липинському в Затурцях. Джерело: Вікіпедія
Цитати
Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що Ваш націоналізм мусить бути опертий на любові до своїх земляків, а не на ненависті до них за те, що вони не українські націоналісти. (…) Шовініст робить навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі шовіністи, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких «Поляків». Такого рода націоналізм унеможливлює існування Української Держави. (…)
Культурні коріння України в народі українськім не глибше від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на «національній вірі», то на Україні переможе завжди «Союз Русскаго Народа», а не «Союз Українського Народу».
Бути патріотом — це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на Українській землі.
Бути патріотом — це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути Українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я Українця. Бути патріотом — це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці».
Врешті, бути патріотом, це значить, будучи Українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога і послух Його законам, тобто духові вартости».
(З листа до Богдана Шемета, Райхенау, 12 грудня 1925 р. Цит. за: Вячеслав Липинський та його доба. Київ-Житомир 2007)
фінансово.
Щиро дякуємо!
