«Я не маю права сповідувати Бога, якщо не сприйму серйозно біль і горе своїх ближніх»

У наш важкий воєнний час перед християнами, і не тільки, стоять великі екзистенційні виклики. Добрі орієнтири подає у своїх книжках авторитетний сучасний теолог Томаш Галік. Днями у видавництві «Свічадо» вийшло дві його книжки. Перша – «Час порожніх храмів», де автор розмірковує над викликами для християнам в час пандемії. Друга книжка написана разом із не менш знаним християнським автором Ансельмом Ґрюном, її назва – «Життя без Бога: коли обіймаються віра і сумніви». 

Завтра, 28 квітня, о 17.00 год. відбудеться публічна онлайн-зустріч-розмова Томаша Галіка та історика філософії Андрія Дахнія.

З дозволу видавництва друкуємо один із розділів книжки «Час порожніх храмів». Вважаємо, ці роздуми чеського богослова і душпастиря будуть своєрідним утішенням для багатьох із нас — людей, чия країна зараз вкрита страшними ранами війни.

Доторкнись до ран

А тоді промовляє до Томи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки.
І руку твою простягни і вклади її у бік мій».
Йн 20, 27

Послання Євангелія про невіруючого Тому відкрилося мені дивовижно по-новому під час однієї моєї академічної поїздки до Індії. Це був настільки потужний досвід, що надихнув мене на книгу «Доторкнись до ран»; дозвольте мені сьогодні повторити з неї декілька думок, що за сучасної ситуації у світі, зраненому пандемією, повертаються до мене з великою актуальністю. Уранці під час Літургії в соборі Мадраса, де з незапам’ятних часів поклоняються гробу апостола Томи, я прочитав уривок з Євангелія від Йоана, який припадає на цю неділю. У той момент я все ще сприймав його таким, як і раніше, і як його зазвичай трактують: воскреслий Ісус звільнив скептичного апостола від усіх попередніх сумнівів щодо реальності свого воскре- сення; з невіруючого Тома раптом став віруючим. Я не здогадувався, що поки закінчиться цей день і настане вечір, цей текст промовить до мене зовсім по-іншому, глибше, і що він навіть покаже мені в новому світлі найбільшу таємницю християнської віри – Воскресення та божественність Ісуса.

Того спекотного дня мій індійський колега, католицький священник і професор релігієзнавства в Університеті Мадраса, відвів мене до місця, де, за легендою, закатували апостола Тому. Потім ми разом відвідали католицький дитячий будинок, який стоїть неподалік. Це було приголомшливе пережиття.

У ліжечках, які більше нагадували клітки для домашньої птиці, лежали маленькі покинуті діти з надутими від голоду животами, скелети, вкриті шкірою; звідусіль на мене дивилися їхні гарячкові очі й тягнулися їхні рожеві долоні. Серед цього важкого повітря, смороду та плачу мені стало фізично й морально зле; я згадав слова Івана Карамазова, який хотів повернути Богу квиток у світ, де страждають діти. Але саме цієї миті десь із глибини в мені зринула фраза «Доторкнись до ран!» І знову: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій» (Йо. 20, 27).

Раптом мені наново відкрилася історія апостола Томи. Оскільки Ісус ототожнював себе з усіма малими й стражденними, всі болісні рани, всі біди світу та людства є «ранами Христа». Я можу вірити в Христа, можу кричати «Господь мій і Бог мій» (Йо. 20, 28) лише тоді, коли торкатимусь тих Його ран, якими наш світ наповнений і сьогодні. Інакше я лиш даремно й безрезультатно кажу «Господи, Господи»!

Навіть якщо ми не можемо зцілити всі рани світу, то не повинні закривати на них очі й байдуже повертатися до них спиною, ми повинні їх принаймні сприймати, торкатися – дозволяти їм до нас торкатися, досягати нас. Там, у Мадрасі, мені раптом стало зрозуміло: я не маю права сповідувати Бога, якщо не сприйму серйозно біль і горе своїх ближніх. Віра, яка воліла б закрити очі на людські страждання, – це лише ілюзія чи опіум; Фройд і Маркс зі своєю критикою мали б рацію стосовно такого виду віри!

Ісус приходить до Томи й показує йому свої рани: ось воно, страждання, яке неможливо легко стерти й забути!

Рани залишаються ранами. Однак Той, хто «наші недуги узяв на себе», пройшов через браму пекла та смерті – і далі (незбагненно) є з нами. Він показав, що любов усе перетерпить, «водам великим любові не вгасити, ані рікам її не за- топити», адже «любов бо, як смерть сильна» (П. п. 8, 7-8) – і навіть сильніша від неї. У світлі цієї події любов є чимсь, що ми не повинні віддавати на відкуп сентиментальності; вона означає силу – єдину силу, яка переживає саму смерть і своїми пробитими руками виважує її браму.

Тож Воскресення – це не гепіенд, а запрошення й виклик: ми не повинні капітулювати перед вогнем страждань, навіть якщо не вміємо його нині загасити. Ми не повинні поводитися зі злом так, ніби за ним останнє слово. Не біймось «повірити в любов» (пор. 1 Йо. 4, 16) навіть там, де вона, за всіма критеріями світу, програє. Маймо відвагу супроти «мудрості цього світу» поставити на безумство хреста (пор. 1 Кор. 1, 18)!

Можливо, воскрешаючи віру Томи дотиком до ран, Ісус хотів сказати йому саме те, що мені, мов ударом блискавки, відкрилось у сиротинці Мадраса: там, де ти торкаєшся людських страждань – і, можливо, лише там! – дізнаєшся, що Я живий, що «це Я». Зустрінеш мене всюди, де страждають люди. Не цурайся мене на жодній із цих зустрічей. Не бійся! Не будь невіруючим, а повір!

Господь Старого Завіту явився Мойсею у вогненному кущі; Його Єдинородний – наш Господь і наш Бог – являється у вогні страждань, у хресті, і ми настільки розуміємо Його голос, наскільки беремо на себе свій хрест і готові нести й тягарі інших, наскільки шрами світу – Його шрами – стануть для нас викликом.

Я по-новому зрозумів тоді й завдання апостола Томи, покровителя тих, що сумніваються. Бути «віруючим» не означає назавжди скинути тягар пекучих питань. Іноді це означає взяти на себе хрест сумнівів і вірно слідувати за Ним. Сила віри полягає не в «непохитності переконань», а в здатності нести сумніви, неясності, нести тягар таємниці, зберігаючи при цьому вірність і надію.

Подумки я почав писати апокриф про майбутній шлях апостола Томи: віра, яка народилася від дотику до Ісусового боку, не стала для нього предметом «володіння», вона не перестала бути для нього шляхом. Він мав далі нести тягар своїх сумнівів і спокус скептицизму. Упевненість у вірі з’являється лише там, де при дотику до ран у світі він торкнеться Бога, – лише там зустрінеться з Ним. Там він знову переживе свою зустріч із Воскреслим. Це його місія. І саме таким способом, для багатьох, хто крокує життям в імлі сумнівів, він прокладає шлях до цілком конкретного самооб’явлення Бога в нашому світі, до несподіваного досвіду з Богом.

Той, хто бачив Господа, відчиняє браму тим, котрі не бачили: вони можуть зустрічати Ісуса знову й знову – у ранах світу. Якщо хтось не може знайти Христа в традиційному середовищі, яке пропонують Церкви, у їхніх проповідях, богослужіннях та катехизмах, має ще завжди відкриту можливість: зустріти Його там, де страждають люди. Хіба Ісус не сказав: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40)?

Кажуть, що коли філософові Паскалю в певний момент церковна влада, маючи сумніви щодо його правовірності, заборонила приймати Євхаристію, він почав піклуватися у своєму домі про одного бідного хворого, щоб так «приймати Тіло Христове». Хіба це не мало б надихнути сьогодні всіх, хто не має можливості приступити до Причастя? Хіба це не могло б у цей час вимушеного посту від спільної євхаристійної учти бути натхненням і для нас?

Видається, є багато тих, кого позбавляє віри в Бога сам факт існування зла і страждань у світі. Зізнаюся, я не зазнав такої спокуси. Радше я це розумів і переживав цілком навпаки: мало що викликало в мені таку спрагу сенсу, як абсурдність світу, і таку спрагу Бога, як відкриті рани життєвого болю.

Якби світ був ідеальним, він сам став би вже богом, і в мене не залишилося б жодного запитання до Бога. Бог, який самозакохано дивився б у неушкоджене дзеркало свого досконалого, цілком гармонійного світу без розбіжностей, суперечностей і таємниць, не був би моїм Богом, Богом Біблії, Богом моєї віри. Історія, яку розповідає Біблія, – це не солодка ідилія, а тривожна драма; світ, про який розповідає Святе Письмо, має (як і наш сьогоднішній світ) криваві та болючі рани – і Бог, до якого він взиває, несе їх також.

У християнській вірі Бог постає як зранений Бог – не як апатичний бог стоїків, ані як бог – проєкція наших бажань чи символ владних амбіцій людини або народу. Він є сим-патичним Богом, тобто спів-чутливим, спів-страждальним, спів-пристрасним.

Розповідають, що до святого Мартина якось навідався сам сатана в подобі Христа. Однак святий не дав себе обдурити. «Де твої рани?» – запитав він. Я не довіряю вірі без ран, Церкві без ран, Богові без ран. Тільки зранений Бог через нашу зранену віру може зцілити зранений світ.

* Цю проповідь отець Томаш Галік записував на камеру у порожньому храмі в період першого ковідного карантину у другу великодню неділю 2020 року.