Свята Жанна д’Арк

Римо-катол.: 30 травня (довільний спомин)

Часи, в які жила сьогоднішня свята, зродили багато красивих легенд про відважних лицарів і безстрашних героїв, що самовіддано стають на бій зі Злом, боронячи Добро.

Однією з легенд могла б бути ось така. Країна, знекровлена довгою війною і внутрішніми усобицями, знемагає під тиском ворогів, що вважають її землі своїми власними, та їхніх союзників, які хочуть відділитись від цієї країни, створивши своє власне королівство. Опір загарбникам з дня на день слабшає. Останнє вогнище опору — місто, що довгий час витримує щільну облогу, — не сьогодні то завтра впаде: в ньому закінчуються запаси і починається голод. Здається, з його падінням королівство має припинити своє існування. Спадкоємець престолу, якого ніхто навіть не наважується називати королем, замкнувся у своєму замку, де живе в бідності та ізоляції. Він уже починає сумніватися в законності своєї королівської влади. Саме в цей час молодій дівчині з простої сільської сім’ї посеред поля явились три постаті: архангел Михаїл, свята Катерина Александрійська і свята Маргарита (Марина) Антіохійська. Вони наказують їй, ні мало ні багато, вигнати завойовників із рідної землі, врятувати країну від поневолення та привести спадкоємця престолу до міста, в якому традиційно коронувалися правителі цієї країни, щоб він нарешті міг посісти законну владу. Ледве їй виповнилося 16 років, як вона просить одного зі своїх родичів провести її до сусіднього замку, де каже про це все начальникові гарнізону і просить дозволу відвідати королівський двір. Як і годилося чекати, дістає відмову. Адже можна легко уявити реакцію бойового командира, до якого приходить шістнадцятирічна дівчина і просить дати їй військовий конвой, щоби провів її через окуповану ворогом територію! Але, почувши відмову, вона не втрачає надії і залишається в замку, де їй доводиться витримувати пожадливі погляди солдатів. Врешті, знайшовши впливових людей, які її підтримали, — просить вдруге. А також висловлює передбачення про те, як невдовзі зміниться становище навколо обложеної фортеці. Коли звістки з зони бойових дій підтверджують усе нею сказане, начальник гарнізону змінює думку і надає загін вояків, що супроводити дівчину до королівського двору. Під час зустрічі зі спадкоємцем трону вона справляє на нього позитивне враження. В той час формується загін, який має виступити на допомогу обложеному місту. Наша героїня просить дозволу виступити з ним і отримує в подарунок бойового коня, зброю та лицарський обладунок. Прибувши до обложеного міста, вона пропонує відмовитись від обережної стратегії тодішнього командування і сама стає на чолі війська. Не діставши відповіді на листи, які надіслала супротивникам із пропозицією вирішити все мирним шляхом, вона повела армію в рішучий наступ. І вже через десять днів облогу було знято. 

Далі дівчина-полководець знову зустрілася зі спадкоємцем престолу і запропонувала йому свій план бойових дій, який той схвалив, а їй самій надав статус співголовнокомандувача разом з одним зі своїх наближених герцогів. У ході здійснення цього плану було звільнено від загарбників низку міст, причому гарнізони деяких із них здавалися без бою. Врешті й те місто, де мала відбутися коронація, відчинило свої брами перед військом, очоленим відважною дівчиною. Наступного ранку принц був коронований і став законним правителем держави.

Війна тим часом тривала. Дівчина-героїня і далі керувала діями війська. В одній із битв, коли ворог отримав підкріплення, вона наказала своїм підлеглим відійти на заздалегідь підготовлені укріплені позиції, сама ж залишила поле бою останньою. Вороги оточили ар’єргард, її збили з коня стрілою і захопили в полон. Здавалось, вона мала право очікувати на допомогу від того, хто завдяки їй зійшов на королівський трон. Але допомоги не було. Вона намагалася втекти з полону сама: стрибнула з 20-метрової вежі — але невдало. А ті, хто тримав її в полоні, не могли пробачити їй своїх поразок. Тим більше не могли пробачити того, що завдяки її перемогам королівський трон посів той, кому він законно належав, а не той, кого вони хотіли на ньому бачити. Вони організували судовий процес і за неправдивим звинуваченням у віровідступництві, чаклунстві й магії спалили нашу героїню живцем. Перед тим, як запалав вогонь, вона попросила дати їй до рук розп’яття. Останнє, що вона промовила, вмираючи, було ім’я Ісуса. Всі, хто це бачив — а на площі, де палало багаття, зібрався числений натовп, — не могли стримати сліз. А ворожі вояки, які з посмішкою підкидали до багаття хмиз, після страти почали плакати, і щоб забути побачене напилися в міських забігайлівках. Навіть один із високопосадовців ворожої держави, що був присутній на страті, повернувся додому в сльозах, повторюючи: «Ми всі загинемо, бо спалили добру і святу людину». Спаленій на страшному багатті героїні ледве виповнилося дев’ятнадцять…

…Ця розповідь могла б бути прекрасною героїчною легендою з трагічним фіналом. Якби не була правдою, підтвердженою багатьма документами. Правдою, засвідченою в найменших подробицях. До сьогодні збереглись підписані нею листи; про тих, разом із ким і проти кого вона воювала, написано в історичних книгах; до нас дійшли ретельні записи всього судового процесу, зроблені тими, хто там був присутній; збереглися навіть квитанції про виплату платні суддям, які її судили. Все це відбувалось у ХV столітті, під час війни, що увійшла в історію під назвою Столітньої. Країна, в якій це відбувалось, — Франція; її ворогами були англійці, а їхніми союзниками-«сепаратистами» — бургундці. Місто, яке довго витримувало облогу, — Орлеан. Деякі історики стверджують, що якби тоді Орлеан не встояв, Франція як держава могла би зникнути з політичної мапи Європи. Спадкоємець престолу, що став королем, — Карл VІІ; місто, в якому він був коронований, — Реймс. Героїнею ж цієї розповіді є Жанна д’Арк: свята Католицької Церкви і національна героїня Франції, звана Орлеанською дівою.

Народжена 6 січня 1412 року в родині Жака д’Арка та Ізабель Ромі в селищі Домремі́ (нині муніципалітет Домремі́-ла-Пюсе́ль) на північному сході Франції і страчена 30 травня 1431 року в Руані. Була несправедливо звинувачена в єресі та віровідступництві, а через 25 років реабілітована в ході нового судового процесу, що відбувся за наказом папи Калікста ІІІ. У вердикті, зачитаному 7 липня 1456 року, зазначалося, що кожний пункт попереднього звинувачення проти Жанни д’Арк спростовується свідченнями. Рішення першого суду оголошено недійсним, один примірник його протоколів і вироку демонстративно розірвали перед громадою містян. Це сталось через майже три з половиною роки після смерті організатора й очільника першого суду — проанглійськи налаштованого єпископа П’єра Кошона, який провів той процес із грубими порушеннями судової процедури, не дозволивши Жанні звернутися з апеляцією до Папи. Про його життя відомо дуже мало, але Вікіпедія стверджує, що пізніші нащадки родини Кошонів відреклися від нього, проклявши його ім’я.

Отже, щодо історичності подій, пов’язаних з іменем сьогоднішньої святої, жодних суперечок не виникає. Суперечки може викликати інше запитання: чи насправді все, що вона зробила, можна пояснити саме Божественним натхненням? Чи можна це пояснити лише героїчним проявом патріотизму, а не велінням Божим? Отець Антоніо Сікарі у книжці «Портрети святих» пише, що «її особистість і її справа ставлять перед нами деякі досить актуальні запитання, які можуть заперечити переконання, що дісталися занадто легкою ціною. Те, що віра не має і не повинна мати жодного стосунку до політики, крім віддаленого та опосередкованого; що Бог ніколи не виступав на боці того чи іншого з військ, які зійшлись у битві; більше того, що битв узагалі бути не повинно; що історію роблять тільки люди з їхніми часом спірними переконаннями, а часто — і з поганими намірами; що народи виникли не згідно з Промислом Божим, але силою випадкових обставин та спільності інтересів (насамперед економічних); що диво не може постійно бути присутнім у подіях повсякденного життя». Про все це можна було би сперечатись, якби не канонізація Жанни д’Арк, яку 16 травня 1920 року звершив Бенедикт XV. Одинадцятьма роками раніше Пій Х зарахував її до блаженних.

Проголошуючи Жанну д’Арк святою, Церква визнала істинною місію, покладену на неї Божим Провидінням, виконуючи яку, Жанна врятувала французьке королівство. Тим більше, що вона була канонізована зовсім не як мучениця за віру — в єресі, віровідступництві й ідолопоклонстві її звинуватили, керуючись політичними мотивами. Висуваючи такі звинувачення, англійські загарбники, під чиїм тиском відбувався судовий процес, хотіли довести, що влада Карла VІІ — не від Бога. Жанна була канонізована за слухняність, із якою виконала отриману від Бога місію, коли зі зброєю в руках захищала право своєї батьківщини існувати як незалежна держава.

Здається, й досі, попри безліч свідчень, дослідники не дійшли єдиної думки щодо того, чи була св. Жанна справжнім полководцем, який планує військові операції та втілює ці плани на полі бою, чи тільки «прапороносицею» (під час бою вона справді завжди тримала в руці прапор), своєрідним живим символом, що підтримував бойовий дух і надихав вояків на подвиги. Але в чому думки багатьох збігаються, то це в тому, що вона нікого не вбила власними руками. Про це вона, зрештою, і сама заявила на суді. А ще під час допитів і судових засідань, відповідаючи на звинувачення в єресі, не раз повторювала: «Я добра християнка, охрещена, і вмиратиму як добра християнка. Що стосується Бога, я Його люблю, служу Йому, я добра християнка і хотіла б допомогти Церкві та підтримувати її усіма своїми силами».

Правдивість цих слів була вже доведена раніше. У керованому нею війську Жанна д’Арк відродила закони лицарського ведення війни. Справа в тому, що за роки Столітньої війни лицарство, як каста професійних воїнів, було фактично знищене. Війну вели руками найманих солдатів, далеких від розуміння лицарської честі, й тому бойові дії відрізняла небачена жорстокість — як з одного боку, так і з іншого. Важко уявити, як їй, молодій дівчині, вдавалося цього домогтись; але її військо не чинило масових убивств, мародерства, грабунку і насильства над мирним населенням, а своїх солдатів вона усіма силами  намагалася повернути до практики спільної молитви, участі в таїнствах, моральної та фізичної чистоти. І це була єдина в ті часи армія, яка не везла за собою тих, кого називали «дочками полку». Воюючи проти ворогів своєї країни, Орлеанська діва дала разом із цим яскравий приклад, як цих ворогів можна любити. Смерть людини вона сприймала як трагедію, незалежно від того, на чиєму боці ця людина воювала.

Багато істориків звинувачують Карла VII, який завдяки Жанні отримав корону, в бездіяльності, коли йшлося про її визволення. Нині важко визначити, чи мав він таку можливість: провести спецоперацію з її визволення або викупити її з полону. Можливо, мав. Антоніо Сікарі пише, що її зрадили: вже під час святкування коронації у придворних колах почали плести інтриги, поставали угруповання, готувалася зрада. Сам же король, замість того, щоб негайно йти на Париж, як пропонували Жанна д’Арк і другий «співголовнокомандувач», герцог Алансонський, розпочав таємні переговори з бургундцями, а ті їх використали, щоб затягнути час і зміцнити свої позиції. Коли Карл зрозумів, що його обманули, було запізно. Так, Францію було врятовано; але ця помилка короля коштувала її народові ще довгих років війни і страждань. Сама ж Орлеанська діва відтоді брала участь у локальних боях, які не мали вирішального впливу на хід війни. Вдаватися до більш рішучих дій їй не дозволяли. І те, що вона потрапила в полон, автор «Портретів святих» також пояснює зрадою: перед її загоном підняли міст і вона не змогла відступити до фортеці. Невідомо, чи походила ця зрада (якщо вона справді була) від самого короля, чи від інших «доброзичливців», яких у справжніх героїв зазвичай не бракує. Випадки, коли внаслідок людського гріха героїв війн зраджували ті, хто мав би бути їм найбільше вдячним, траплялись і раніше. Досить згадати біблійну історію Давида, який спочатку зазнав переслідувань від Саула, а потім і сам прирік на смерть свого полководця Урію. Траплялись і пізніше: на жаль, також і в новітній історії нашої країни.

Та, кому Франція була зобов’язана своїм порятунком, зустріла смерть, віддаючись волі Небесного Отця. Останнім її земним бажанням було прийняти Причастя. Їй мали відмовити: адже звинувачення в єресі та віровідступництві само собою означало відлучення від Церкви. Але єпископ, який сам її від Церкви відлучив, — дозволив. І це ще раз доводить, що ніякої єресі та віровідступництва насправді не було. Єпископ це знав, як знав він і те, що все це судилище було політично вмотивованим. А одна з останніх фраз, сказаних Жанною перед стратою, яку повторили свідки на її реабілітаційному процесі, була просякнута смиренням і покорою: «Я прошу, щоб мене відправили до Бога, від якого я прийшла».

Слава про Орлеанську діву рознеслася по всій Європі ще за її життя. Вже тоді ім’я Жанни було оточене легендами, вже тоді їй присвячували поетичні твори. Один із них містив такі слова: «У 1429 році знову засяяло сонце…» І було б неможливо перерахувати в короткій статті усі твори: поетичні, прозаїчні, музичні, драматичні, образотворчі, кінематографічні — в яких Жанна д’Арк виступає головною героїнею. Їй також присвятив свій музичний проєкт «Квітка Орлеану» декан факультету сакральної музики Інституту Богословських Наук Непорочної Діви Марії у м. Городку о. Ярослав Росочинський.

Нині Церква згадує св. Жанну д’Арк у день її смерті — 30 травня. Її вважають покровителькою військових, особливо — жінок-військовослужбовців, полонених, в’язнів, а також тих, над чиєю побожністю насміхаються. І, звісно, у Франції, яка завдячує св. Жанні тим, що колись не втратила можливості існувати як держава, її вважають головною покровителькою країни. Тому, крім церковного відзначення, у Франції встановлено державний день пам’яті Жанни д’Арк як національної героїні; його святкують 8 травня. За період 1820-2010 років ім’я Жанни д’Арк мали шість бойових кораблів французького флоту. 1974 року з ініціативи французького письменника і культуролога, героя антинацистського опору Андре Мальро в Орлеані засновано Центр Жанни д’Арк, де збирають документи про її життя й діяльність.

Розповідь про сьогоднішню святу о. Антоніо Сікарі завершує молитвою, яку автор драматичного твору «Жанна д’Арк», французький письменник Шарль Пеґі вклав в уста своєї героїні:

«Якщо ще було недостатньо святих — чоловіків і жінок, пошли їх нам, пошли нам їх стільки, скільки буде треба; посилай їх доти, доки ворог не стомиться. Ми підемо за ними, Боже мій. Ми зробимо все, що Ти забажаєш. Ми зробимо все, що нам скажуть від Твого імені… Якби Ти нам послав, якби Ти тільки захотів послати нам одну з Твоїх святих… щось нове, ніколи не бачене раніше».

Жанна д’Арк стала такою святою, а слова цієї молитви актуальні й нині.