Ми повинні розглядати втрату людей, які допомагають нам духовно чи матеріально, у світлі святої Божої волі.
Побожні душі часто зазнають у цьому невдачі, не змиряючись із вказівками Божої волі.
Фундаментально і за суттю наше освячення походить від Бога, а не від духовних керівників. Коли Бог посилає нам духовного керівника, Він бажає, щоб ми користувалися його допомогою для нашої духовної вигоди; але якщо Він забирає його, то хоче, щоб ми залишалися спокійними і незворушними; щоб ми збільшували свою впевненість у Його доброті, кажучи: «Господи, Ти дав мені цю допомогу, а тепер Ти її забираєш. Благословення свята воля Твоя! Благаю, навчи мене, що я повинен робити, щоби служити Тобі!»
Так само ми повинні приймати всі хрести, які Бог посилає нам. Але, скажете ви, страждання — це покарання! Відповідь на це така: хіба кари, що їх Бог посилає нам у цьому житті, не є також благодаттю і користю? Образи, завдані нами Богові, мають якось бути спокутувані — або в цьому житті, або в наступному. Тому всі ми повинні зробити молитву святого Августина своєю власною: «Господи, рубай, пали і не жалій мене тут, але помилуй мене у вічності!»
Скажімо разом з Іовом: «Я мав би ще якусь утіху, звеселився б у нещадній муці, бо я не зрікся постанов Святого!» (Іов 6,10). Заслуговуючи на пекло за наші гріхи, ми повинні втішатися тим, що Бог карає нас у цьому житті, і заохочувати себе дивитися на це як на запоруку того, що Бог хоче позбавити нас мук у наступному. Коли Бог посилає нам покарання, скажімо разом з первосвящеником Елі: «Він — Господь! Хай чинить те, що Йому до вподоби!» (1Сам 2, 18).
Час духовного спустошення — це також час cмирення. Коли душа починає культивувати духовне життя, Бог зазвичай обсипає її своїми втіхами, щоб відлучити її від світу; але коли Він бачить значний прогрес, то відводить руку, щоб випробувати її та побачити, чи любитиме вона Його і служитиме Йому без винагороди відчутних утіх.
«Наша доля у цьому житті — не насолоджуватися Богом, а виконувати Його святу волю», казала свята Тереза. І ще: «Любов до Бога полягає не в тому, щоб відчувати Його ніжність, а в служінні Йому з рішучістю та смиренням». І в іншому місці: «Тих, хто істинно любить Бога, виявляють у часи посухи та спокус».
Нехай душа дякує Богові, коли відчуває Його ніжність; але нехай не журиться, коли опиняється в пустці. Важливо наголосити на цьому, бо деякі душі, початківці в духовному житті, опинившись у духовній пустелі, гадають, що Бог їх покинув, або що духовне життя не для них; цим вони відмовляються від практики молитви і втрачають те, що здобули раніше.
Час посухи — найкращий час для покори перед святою Божою волею. Я не кажу, що ви не відчуєте болю, втративши відчуття присутності Бога; неможливо, щоб душа не журилася над цим, коли навіть наш Господь вигукував на хресті: «Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» (Мт 27,46). Однак у своїх стражданнях душа повинна завжди коритись Божій волі.
Усі святі пережили спустошення і занедбання душі. «Яке невразливе до речей духовних моє серце! — кричить святий Бернард. — Ні насолоди від благочестивого читання, ні задоволення від роздумів, ні від молитов!» Здебільшого святі стикалися з посухою; відчутні розради були винятками. Такі речі — це рідкісні випадки, даровані невипробуваним душам, щоб вони не зупинялися на шляху до святості; справжня насолода і щастя, які стануть їхньою нагородою, збереженою для Небес.
Ця земля є місцем заслуг, які набуваються стражданням; Небеса — це місце винагороди і щастя. Отже, у цьому житті святі не бажали і не шукали радощів чуттєвої ревності, а радше ревності духу, загартованого в горнилі страждань. «Наскільки краще, — каже святий Йоан Авільський, — терпіти посушливість і спокуси з волі Божої, ніж бути піднесеним до висот споглядання без волі Божої!»
Текст узято з книги святого Альфонса Марії де Ліґуорі «Єдність із Божою волею».
Переклад CREDO за: TAN Direction