Наша молитва за змістом може бути нібито цілком християнською, однак за своєю формою — поганською, язичницькою.
Коли й чому таке може статися?
Молитва як слухання
Хто пізнав мистецтво молитви, той пізнав Бога, — так коротко можна би визначити суть старань, які від перших століть християнства чинили всі аскети, пустельники, монахи та вчителі духовного життя.
За покликом глибокого, духовного прагнення з’єднатися з Богом, вони полишали свої рідні міста і села — місця, повні галасу і людської присутності, — щоби далеко від натовпів присвятити себе молитві. Вони знаходили собі відлюдні місця, часто пустельні, щоб там без перешкод вслуховуватися в Бога.
Чому так?
Тому що вони були переконані, що суть молитви — набагато більше у мовчанні, зосередженні та уваги до Його присутності, аніж у множенні слів; тому що знали, що Бог під час молитви промовляє першим, а людина лише запрошена слухати.
Молитва чи «балаканина»?
Як же сильно це переконання великих учителів молитви перегукується зі словами Господа Ісуса, які у своєму Євангелії так записав св. Матей: «А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани; гадають бо, що за своєю велемовністю вислухані будуть. Не будьте, отже, подібні до них, бо Отець ваш небесний знає, чого вам треба, перш ніж ви просите в Нього» (Мт 6, 7‑8).
Ба більше: грецьке слово βατταλογἐω (батталоґео), вжите в цьому тексті, перекладене як «велемовність», буквально означає бездумне ляпання язиком. А отже Ісус прирівнює до поганської поведінки молитву, яка полягає в механічному множенні слів — наприклад, бурмотінні молитовних формул чи завчених до безпам’ятства «отченашів» — без замислення над тим, що вимовляєш.
Чому?
Тому що така молитва не є справжньою зустріччю, діалогом. Це тільки вид «данини», складеної Богу, за допомогою якої ми часто хочемо випросити Його милість і щось для себе отримати.
Така молитва не переображує
Вочевидь не йдеться про заперечення рецитованих молитов, які мають тривалу і прекрасну традицію в Церкві. Йдеться про поверховість і мілкість у стосунках із Богом, коли зусилля зосередженості й мовчання ми підміняємо надміром слів.
Тоді така молитва — хоч сама по собі є цінним часом, присвяченим Богові, — не перемінює нас, бо ми не дозволяємо Його голосу пролунати в наших серцях. Тому що насправді молитва полягає передусім у зв’язку, який твориться між серцем людини та серцем Бога.
Щоб цей зв’язок «зав’язати», не обов’язково втікати в пустелю. Не всі до такого покликані. Натомість можна (і потрібно) зійти у глибину свого нутра — за умови, що там знайдеться місце для зосередженості й уважного слухання, а не тільки на «балаканину». Інакше наша молитва, залишаючись нібито християнською, по суті перетворюється на язичницьку.
Переклад CREDO за: Александер Банька, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
