Вас підрізає чуже авто, і ви лихословите; ви здаєтеся і з’їдаєте ту останню шоколадку в коробці; ви піддаєтеся спокусі соцмереж і бездумно гортаєте стрічку саме тоді, коли мали би читати уривок із Біблії…
Коротко кажучи, не минуло ще й половини Великого Посту, а ви, у той чи інший спосіб, вже порушили свою великопісну постанову.
Що тепер? Йти до сповіді? Визнати себе невдахою, опустити руки й сподіватися на краще наступного року? Чи робити щось інше?
Саме час згадати, для чого взагалі потрібні ці жертви і що робити зараз.
1.Великопісні постанови — це не суть Великого Посту
Так, самопожертва є частиною посту; це покутний період, який закликає нас до іспиту совісті й навернення. Щоб звернути свої серця до Бога на небесах і до нашого ближнього, слід почати з визнання нашої невпорядкованої прив’язаності до самих себе.
Це досить просто: треба лише поглянути на свої гріхи й егоїстичну поведінку. Ми маємо прагнути боротися з цією прив’язаністю, щоб змістити фокус із себе назовні через три стовпи Великого Посту: піст, молитву і милостиню.
Наша великопісна постанова вписується у цей контекст; це інструмент, який допомагає нам у процесі навернення. Ми зрікаємося себе заради спокутування наших гріхів і щоб звільнитися від самолюбства задля більшої любові до Бога та інших.
Однак постанова сама собою — це лише інструмент. Ми не повинні бути нею одержимі. Тож якщо ми схибили, якщо ми впустили цей інструмент, ми просто піднімаємо його знову, не відводячи погляду від мети. Якщо ми продовжуємо зазнавати невдач, можливо, нам слід переглянути обраний засіб і вибрати той, що більше підходить для нашої нинішньої ситуації.
Просто спробуйте знову. Бога тішить вже сам факт того, що ви намагаєтеся рухатися далі.
2.Якщо це не важко, то це не велика жертва
Якщо ми бездоганно виконуємо свою великопісну постанову протягом усіх 40 днів, можливо, ми не дуже вдало її обрали. Це має бути щось таке, що справді вимагає від нас зусиль і нагадує, що без Бога ми не можемо нічого. Великий Піст — це не про «показове» виконання постанови, яким можна вихвалятися; це про визнання і прийняття — з Божою благодаттю — нашої власної недосконалості й слабкості в любові до Бога і ближніх.
3.Чи варто йти до сповіді?
Порушення особистої великопісної постанови само собою — не гріх. Якщо ви відмовляєтеся від соцмереж, щоб присвятити більше часу читанню Святого Письма, а потім відкриваєте Інстаграм — це не гріх. Але якщо ваша постанова безпосередньо стосується уникання конкретного гріха — як-от лихослів’я чи перегляду аморальних відео в інтернеті — і ви зірвалися, вам слід визнати цей гріх на сповіді. Він може бути повсякденним або смертним, залежно від звичних умов.
Коротко кажучи, постанова як така — не обов’язок, тому її порушення — не гріх per se (як такий). Проте є інші речі, що належать до конкретних великопісних обов’язків, як-от піст і утримання від м’яса по п’ятницях, в Попільну середу і Страсну П’ятницю. Якщо ви навмисно і свідомо нехтуєте цими обов’язками, це вже гріх, і тоді треба йти на сповідь.
Ми також зобов’язані церковними заповідями сповідатися принаймні раз на рік (це абсолютний мінімум). Хоча ми повинні йти до сповіді щоразу, коли усвідомлюємо скоєння смертного гріха, корисно ходити частіше, щоб сповідатися з повсякденних гріхів, і Великий Піст — чудовий час для цього.
Отже, хоча порушення великопісної постанови не зобов’язує вас негайно йти на сповідь, під час Великого Посту все ж варто добре сповідатися. І якщо ви вже не дотрималися великопісної обітниці, ви цілком можете згадати про це на сповіді, навіть якщо це щось не дуже серйозне.
фінансово.
Щиро дякуємо!
