Пізно вечері в п’ятницю 28 квітня 2023 р. в санктуарії Божої Матері Бердичівської розпочалося Всеукраїнське нічне чування в намірі покликань до священства і богопосвяченого життя, гаслом якого стали слова «Покликані нести мир».
Щоби взяти в ньому участь, до Бердичева приїхали більш ніж 180 хлопців і дівчат із Києва, Житомира, Одеси, Кам’янця-Подільського, Шепетівки, Шаргорода, Мурафи, Гвоздави, Ворзеля, Коростеня, Любара, Чернівців (Вінницька обл.), Красилова, Полонного, Чуднова, Коростишева, Мукачева, Козятина. Звісно, була молодь і з самого Бердичева. Програму чування підготували францисканці; відповідав за її підготовку священник із парафії Знайдення Хреста Господнього в м.Чуднові — о. Кирило Тополевський OFM. «Ведучими» були Віталій і Вероніка Беспавлови з Шепетівки.
«Молода людина, — сказав для CREDO о. Кирило, — може не чути покликання священства чи чернечого життя, або ж не мати достатньо відваги, щоб на нього відповісти. Тому ця нічна зустріч проводиться з єдиною метою: молитися, щоб Бог пробудив нові покликання і дав розпізнати його в молодих серцях. Щоб молоді люди самі могли його розпізнати і не боялись його прийняти».
Про те, наскільки нині є важливими слова, що стали гаслом чування, сказав, вітаючи його учасників, хранитель Бердичівського санктуарію о. Віталій Козак OCD. Вранці того дня він зустрічав у Києві шваґра, який вже 8 місяців захищає нашу країну у складі 81 окремої десантно-штурмової бригади. Від нього отець почув: «Дуже важко залишатися на фронті тим, хто, попри війну, несе мир. Дуже важко, коли бачиш супротивника на відстані 70 метрів, залишатися людиною миру. Ми в нашій бригаді боремося за те, щоб, не зважаючи на всю ненависть, весь біль, усі втрати, всі ті зранення, залишатися людиною, яка бореться за мир».
«Для мене дуже важливо, — сказав о. Віталій, — щоб мир був у моєму серці: той мир, що його дає воскреслий Господь. Той мир, який не осуджує людей навколо мене. Той мир, який нікого не звинувачує і ні в кого не тикає пальцем; той мир, який шукає те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує. Сьогодні ми приїхали сюди, щоби спробувати стати людьми, які, попри обставини, в яких перебувають, хочуть нести мир… А мир ми зможемо нести тільки тоді, коли Господь зможе знайти собі місце в наших серцях. І сьогодні ми збираємося, щоб запросити Господа до кожного нашого серця, щоб у кожному серці зацарював Цар миру».
Поглянути на дійсність крізь призму «Отче наш»
Початком ночі чування стала конференція, яку виголосив настоятель шепетівської парафії Воздвиження Всечесного Хреста о. Бернард Петров OFM. Хоча й до цього, поки тривала реєстрація учасників, ті, хто прибув раніше, молилися в храмі Скорботну частину Розарію за нашу країну, за воїнів, які її захищають, за тих, хто чекає на них удома, хто підтримує їх молитвами і допомагає їм чим може. Конференцію о. Бернард розпочав відомою молитвою св. Франциска: «О Боже, вчини нас знаряддям Твого миру …» і побажав кожному того миру, якого ми, в стані війни, найбільше прагнемо.
«Мир, на думку св. Франциска, означав не просто відсутність війни, а глибокий спокій, згоду, згуртованість між людьми, гармонію людини з Богом і природою. […] Ми бачимо, яка чудова наша українська земля. Коли бачиш, що коїться, — дуже важко поєднати красу Божого творіння з тим, що робить людина, вінець Божого творіння! Навколо нас так багато зла. Ніхто з нас не планував жити в часи війни. Але, переживаючи війну, я, як богопосвячена особа, дійшов висновку, що ми набуваємо новий духовний досвід. Відкриваємо для себе нові виклики, нові покликання. ‘Покликання в покликанні’: адже хтось зі священників став капеланом, хтось став волонтером. І я впевнений: нам з цих потрясінь не тільки варто взяти якусь науку для себе — нам треба ставати іншими».
Отець Бернард поділився спогадами про день 24 лютого минулого року. Йому довелось повертатись у свою парафію з Житомира — з реколекцій, які через війну так і не розпочались. По дорозі він слухав новини по радіо і молився. Деякі молитви давались важко, «не вкладалися в голові»; тому більше за все молився «Отче наш». Роздумами над цією молитвою, а саме — над її словами «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі», о. Бернард поділився, продовжуючи конференцію:
«Крізь призму молитви ‘Отче наш’, — сказав він, звертаючись до молоді, — спробуйте подивитись на обставини свого життя, на те, що відбувається з вашими близькими, на те, що відбувається в Україні. Спробуйте роздумувати над її окремими фразами — і ви побачите, як Бог через цю молитву буде нас потішати, зміцнювати, давати відповіді, відкривати певну перспективу, якої ми сьогодні, можливо, не бачимо. Бог буде зміцнювати нас настільки, що в нас буде досить витривалості, щоб бути стійкими всупереч усьому, хай би що відбувалось, і дожити до того дня, коли ми будемо святкувати перемогу. Перше покликання богопосвячених — це молитва: молитва за мир, за наших воїнів, за перемогу. […] Молитва потрібна нам, щоб побачити дійсність, у якій ми живемо, такою, яка вона є: без жодних прикрас. Подивитись на реальність як на оголену правду. Правду, від якої ми нерідко втікаємо. І тільки з молитвою ми можемо пройти через усі випробування, зберегти правду, любов і мир в своєму серці. Молитва допоможе нам це зробити».
Роздумуючи над молитвою «Отче наш», отець зробив висновок, що нею Бог уже звершує свою волю тим, що береже нас від відчуття самотності й приреченості, оскільки ми звертаємось до того, кого називаємо Батьком. І зазначив, що покликання миротворця — говорити правду і зло називати злом. Священник закликав кожного не боятися відповісти на це покликання і, схилившись перед Богом, визнати, що не завжди виконуємо Його волю. А Бог, якщо ми виконуватимемо Його волю, обдарує нас великими благодатями, і «ми зберемося в цьому храмі, щоби святкувати перемогу».
«Сподіваюсь, — сказав о. Бернард для CREDO, — що всі, хто тут зібрався, відчують у серці мир, що всі відчують покликання бути миротворцями, а ті з них, кого Господь покличе до священства чи богопосвяченого життя, не боятимуться відповісти ‘так’».
Мир — це повнота щастя
Адорація Пресвятих Дарів, яка продовжила програму чування, мала дві частини. Перша була сповнена молитвами і піснями-призиваннями Святого Духа. Їх виконував молодіжний гурт прославлення з мурафської парафії Непорочного Зачаття Діви Марії; ним керує священник цієї парафії о. Едуард Василенко. Друга ж частина була присвячена Таїнству Покаяння: в цей час кожний міг приступити до сповіді. А в цей самий час вікарій парафії св. Йоана з Дуклі в Житомирі о. Владислав Чорноус OFM проголосив конференцію про зв’язок між миром, сповіддю та покутою.
Але спочатку о. Владислав, посилаючись на слова Господа Ісуса «не як світ дає, Я даю вам мир», показав різницю між цими реальностями.
«Мир, який дає світ, може бути тільки нав’язаний, — сказав він. — Натомість мир, який дає Христос, може бути тільки добровільний. До нього не можна змусити. Мир, який дає світ, завжди супроводжується якоюсь незгодою: адже всіх можна примусити з’єднатися — але неможливо примусити примиритися. Говорячи про мир, який ми повинні нести і якого очікуємо, який не обмежується часом і простором, а сягає самої вічності і самого Бога, — цей мир є повнотою всіх благ, які ми пізнаємо вже тут, але повнота їх настане у вічності. […] Тома з Аквіну пояснює, що благодать — це перший дар від Бога, який отримує людина, а мир — останній, як дар, який людина осягає. Через благодать людина отримує доступ до всіх благодатей, натомість мир — це повнота щастя, яка буде у вічності. І саме цей мир, як поєднання з Богом, ми і маємо нести. А оскільки ми самі ні отримати, ні утримати цей мир не можемо, сповідь виступає як отримання цього миру, а покута — також і піст — його утримання».
Отець Владислав також говорив, яке значення має піст в житті християнина і як він допомагає протистояти тому, що приводить до гріха, — тому, що св. Августин назвав «розпустою волі»: неупорядкованим бажанням тілесних задоволень, багатства, слави, влади, — що не має нічого спільного з задоволенням природних потреб людини.
Не дати злому духу себе переконати
Субота 29 квітня розпочалась Святою Месою, яку очолив ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький.
«Більш за все я очікую, — сказав для CREDO Його Преосвященство, — що Господь сьогодні або в найближчі дні відкриє кожному з тут присутніх саме ту дорогу, якою він має пройти. І дуже хочу, щоб ніхто з тут присутніх не дав злому духу переконати його, що він не достойний цієї дороги. Щоб ті, хто почує голос, який кличе їх до священства чи богопосвяченого життя, не дали переконати себе в тому, що це покликання для когось іншого, але не для них. За це я наполегливо молюсь».
Подібні думки Його Преосвященство висловив у проповіді, назвавши переконання «я не достойний бути священником» чи богопосвяченою особою таким, що «не приходить від нашого інтелекту, а його кидає в серце демон». Іншими можливими перешкодами до здійснення покликання, за словами владики Віталія, можуть бути: у людей з високою освітою — боязнь втратити можливість реалізувати свій потенціал; у багатих, «хто отримує спадок від своїх батьків», — боязнь втратити це багатство, «як було з юнаком, якому Христос казав: ‘пішли зі Мною‘».
Щоб довести хибність таких переконань, владика зазначив: багато святих — як священників, так і богопосвячених та мирян — спершу вибирали «щось інше». Як приклад він навів Савла з Тарса, майбутнього апостола Павла; св. Августина, який сказав: «Господи, я шкодую, що так пізно в Тебе повірив», а також сказав, що «ми знаємо ще інших святих, які були ‘бандюганами‘, знаємо святих жінок, які до цього були жінками легкої поведінки».
«Таких прикладів багато. Але сьогодні не про приклади. Сьогодні — про кожного з вас, тут присутніх, які скотре, зі своїми слабкостями, обмеженнями, можливо, в деякі дні — далеко не святим життям, стаємо перед Господом і питаємо: ‘Господи, що мені робити? Господи, куди мені йти? Ти краще знаєш дорогу мого життя’».
Владика подякував молоді за приїзд на цю зустріч і порівняв чування з Т‑подібним перехрестям, коли немає можливості йти вперед, а тільки ліворуч чи праворуч, а куди саме повернути — потрібно питати у Господа. Він заохотив хлопців і дівчат просити Бога: «Господи, дай мені почути те, що Ти хочеш сказати мені. Не сусідові, а саме мені. Чому Ти, Господи, привів мене сюди? Чому Ти, Господи, відірвав мене сьогодні від моїх справ і привів саме на це місце? Господи, яке слово Ти приготував мені?»
«Я хотів би, щоб сьогодні, крім усіх інших відповідей, ми знайшли відповідь на запитання: чи будуть через 10-15-20 років, через 50 років у наших храмах люди, які розділятимуть хліб і вино, що стали Тілом і Кров’ю Господа? […] Не бійтеся ставити собі ці запитання. Просіть Господа, просіть про Його світло, Його Слово, і повірте: Він підкаже, навіть тоді, коли ми говоримо ‘ні’. […] Сьогодні ми, священники, молимося за молодих людей, молимось за тих, хто обирає свій життєвий шлях і, можливо, провадить дорогу боріння. Вона буде, бо князь цього світу знає, за що ви боретесь, знає, в ім’я чого ви боретесь, і знає, що має змінитися в Церкві, у світі навколо, якщо хтось почує голос Господа і виконає його», — закінчив проповідь єпископ-ординарій і попросив молитись за священників та всіх, хто вже присвятив життя служінню Богу і людям.
Бути готовим брати на себе хрести інших
Після перерви на почастунок, який можна назвати було назвати і пізньою вечерею, і раннім сніданком, зібрані в храмі переглянули короткий фільм про історію та сьогодення Францисканок Служебниць Христа. Щоб ознайомити хлопців і дівчат зі специфікою своєї діяльності (це згромадження займається реабілітацією дітей з вадами зору), сестри Кароліна Кандетер і Доброміла Ганусевич попросили «сміливців» вийти до них і, наклавши їм пов’язки на очі, зробили з ними деякі вправи, які вони роблять з незрячими дітьми.
Останнім пунктом програми стала «Дорога Світла». Цей молебень, як і Хресна Дорога, складається з 14 стоянь, тільки роздуми на них стосуються подій від Воскресіння Господа Ісуса до Зіслання Святого Духа в день П’ятдесятниці.
Перш ніж уділити благословення, єпископ Віталій Кривицький сказав про виклики, пов’язані з війною:
«Кілька днів тому, переглядаючи знімки наших воїнів, що повернулися з полону — а мені раніше доводилось бути присутнім при обміні полонених, — я зрозумів, що від ран, завданих цією жахливою війною, нам доведеться зцілюватися десятиліттями. В цих умовах священник має стати ‘ терапевтом’. Адже священник може служити в маленькій громаді, де не буде ні психолога, ні реабілітолога, ні, може, навіть і простого лікаря. Так було після всіх війн; так буде і у нас тепер. Тому священник повинен бути готовий брати на себе хрести інших».
Фото: Аліна Петраускайте SCM
фінансово.
Щиро дякуємо!
