Я завжди хотів усе знати. Мама називає мене «всезнайком» (бо я вдаю, ніби знаю все, хоча насправді знаю дуже мало).
Наприклад, я не можу просто насолоджуватися чашкою кави, як нормальна людина — я починаю ретельно досліджувати техніки обсмаження зерен. Я не можу просто пити пиво — мені потрібно знати про найкращі методи броварства, які дають бажаний аромат. Я їжджу на велосипеді не просто для свого задоволення — я розглядаю різні моделі велосипедів, їхні рами, трансмісію, їхню геометрію і навіть вивчаю питання екіпірування гонщиків Тур де Франс. Я потрапляю у «кролячі нори» найрізноманітніших тем і не можу з них вибратися. Якою би не була тема, я хочу знати більше.
Певною мірою це непогана риса. Я певен, що всі ми глибоко занурюємось у свої зацікавлення, і немає нічого поганого в тому, щоб шукати нові цікаві знання, намагаючись досягти досконалості. Світ — це нескінченно цікаве місце. Невігластво — це аж ніяк не чеснота. Інакше кажучи, мабуть краще знати, як приготувати і засмакувати горнятко доброї кави, ніж погоджуватися на неякісну розчинну каву.
Але з іншого боку, принаймні про себе я знаю, що втрачаю контроль над цим постійним бажанням пізнання. У цьому є елемент гордині. Я припускаю, що можу стати експертом у темах, до яких мій інтелект не підготовлений, і дратуюся, коли не можу їх зрозуміти. Мені важко змиритися з тим, що я не можу знати все. У будь-якій сфері завжди знайдеться хтось, хто знає більше, ніж я, ще одна книга, яку потрібно прочитати, нюанс, на який варто звернути увагу. Це мене непокоїть.
Я вважаю, що моє бажання почуватися експертом у всьому пояснюється тим, що відсутність знань відчувається як відсутність контролю. Якщо я чогось не знаю, я не можу це контролювати. Це робить мене уразливим. Це означає, що я повинен довіряти комусь іншому і просити про допомогу.
Коли я навчався у коледжі, цей сценарій розгортався для мене дуже шкідливим чином. У той час я відчував сумніви у вірі через низку різних особистих проблем. Одним зі способів розв’язання цих сумнівів був пошук «всіх теологічних знань». Я сидів до пізньої ночі, читаючи філософські та теологічні книги. Я глибоко вивчав усі традиції раціонального та духовного мислення — від стародавніх греків, через Просвітництво й аж до до сучасного протестантизму. Я читав про східні релігії та Коран. Я наполегливо працював, щоб навчитися читати Біблію мовою оригіналу, думаючи, що врешті-решт я знатиму достатньо, щоб вирішити свої сумніви та мати міцнішу християнську віру. Єдина проблема полягала в тому, що чим більше я дізнавався, тим менше я розумів. Теологія має нескінченні об’їзні шляхи, і навіть найкращі біблісти та дослідники мов сперечаються про те, як слід читати Святе Письмо. Я почувався ще більш розгубленим.
Що ще гірше, після того, як я розпочав аспірантуру з теології в Єльському університеті, я прибув до університетського містечка як гордий молодий інтелектуал, але швидко збагнув, що мене оточують однокурсники, які дуже добре знаються на теології. Вони були розумні. Значно розумніші за мене. Ще боліснішим було усвідомлення того, наскільки мені бракувало знань. Це усвідомлення супроводжувалося остаточним, нищівним розумінням того, що я ніколи, ніколи не здобуду достатньо знань, щоб вдовольнитися. Предмет теології занадто обширний. Бог надто великий. Якби я збирався судити про свою віру мірою власного інтелекту, я б зазнав цілковитої поразки.
Те ж саме може стосуватися й будь-якої іншої теми. Завжди є хтось, хто знає більше, завжди є нові знання, які потрібно отримати, завжди буде більше досвіду, який потрібно опанувати. Ми не можемо знати все.
Це не означає, що навчання чогось нового не приносить радості. Світ — це захоплююче місце. Чим більше ми його пізнаємо, тим сильніше ми можемо його любити. Тому я кажу: завжди продовжуйте вчитися. Підтримуйте здоровий інтерес до світу. Це того варте, навіть якщо тема здається невичерпною.
Все залежить від мотивації. Тепер, коли я знаю свої обмеження, я запитую себе: я хочу вчитися, бо я гордовитий позер, який хоче все контролювати? Чи я хочу вчитися, бо я закоханий у те, наскільки дивовижне усе довкола, і мені буде добре, навіть якщо я ніколи не докопаюся до суті?
В основі реальності лежить велика таємниця. Я змирився з тим фактом, що ніколи не її не розв’яжу — і почав його цінувати. Ми хочемо опинитися у центрі таємниці, бо таємниця вказує на надлишок благодаті й любові, серед яких ми пливемо. Ми, люди, не є господарями всесвіту, але нам судилося жити далі. Пахощі наступного життя, пахощі раю вже розносяться цим земним садом.
Ми ще не там. Це й досі для нас занадто. Можливо, так буде завжди — і це радість.
Переклад CREDO за: о. Майкл Ренньє, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
