Значна історичність об’єднаної монархії Юдеї — правління царя Саула (бл. 1037-1010 рр. до РХ), царя Давида (бл. 1010-970 рр. до РХ) і царя Соломона (бл. 970-931 рр. до РХ) — була загальноприйнятною точкою зору у середині ХХ століття навіть у світських археологічних колах.
Але у 1990-х роках серед нового покоління археологів, що працювали в Ізраїлі, стало досить модним те, що називають археологічним або біблійним мінімалізмом. Це був найвищий рівень скептицизму, на який вплинув яскраво виражений антибіблійний, антитрадиційний або ж категорично світський дух. Старіші істини більше не вважалися усталеними чи вірогідними.
Багато археологів з 1990-х років і до наших часів почали розглядати царя Давида так само, як більшість істориків розглядає короля Артура: як реальну особу, міфологізовану, втім, до такої міри, що «ядро» історичної правди і фактів було втрачене посеред яскравих і пам’ятних легенд, що виросли навколо неї. Покійний Філіп Дейвіс, дослідник Біблії з Шеффілдського університету, впевнено проголосив: «Я не єдиний учений, який підозрює, що постать царя Давида є приблизно такою ж історичною, як і король Артур».
Зеєв Герцог, археолог з Тель-Авівського університету, у 1999 році дотримувався ще радикальнішої точки зору: «Після сімдесяти років інтенсивних розкопок на землі Ізраїлю археологи з’ясували: діяння патріархів — це легенди, ізраїльтяни не перебували в Єгипті і не виходили звідти, вони не завойовували землю. Немає жодної згадки ні про імперію Давида та Соломона, ні про джерело віри в Бога Ізраїля. Ці факти відомі роками, але ізраїльтяни — народ упертий, і ніхто не хоче про це чути».
Томас Томпсон, експерт зі Старого Завіту з університету Копенгагена, писав: «Не може бути й мови, що Саул, Давид і Соломон, що їх Біблія описує як царів, могли існувати. Я думаю, що біблійні розповіді — це чудові історії, вигадані в той час, коли Єрусалим був частиною Перської імперії у п’ятому столітті до нашої ери».
Та Бог має чудове почуття гумору, і воно часто виявляє себе у час нових археологічних знахідок, що підтверджують правдивість і достовірність Святого Письма.
У березні 1993 року всі біблеїсти та археологи (як мінімалісти, так і максималісти) погодилися, що поза Біблією (наприклад, у письмових пам’ятках чи документах) не міститься «конкретних доказів» існування царя Давида. Але у липні 1993 року, лише через чотири місяці, в Ізраїлі було знайдено переконливий доказ — стелу з Тель-Дан.
Напис на стелі повідомляє про перемогу одного з царів Арама (можливо, Газаїла з Дамаска) над ізраїльтянами. Фрагменти стели знаходилися під археологічними шарами руйнування міста і Північно-Ізраїльського царства асирійцями 733/732 р. до РХ. Напис, зроблений арамейською мовою, згадує «Дім Давида» (біблійна термінологія, що міститься у Книгах Самуїла, Царів, Хронік тощо) і є першою позабіблійною згадкою царя Давида. Крім того, у написі згадуються імена двох пізніших царів — Йорама і Ахазії — та їх війну проти Газаїла, царя Дамаску, у 845 році до РХ.
Друга ймовірна згадка імені Давида міститься на стелі Меша, пов’язаній з моавським царем Мешею, напис на якій зроблено з використанням варіанту фінікійського алфавіту, тісно пов’язаного з палеоєврейським письмом. Напис містить 35 рядків, 30 із яких добре збереглися, тоді як наступні повністю чи частково втрачені. Стелу знайшли у 1848 році в Йорданії, та згодом переосмислили у контексті стели Тель-Дан, тож багато дослідників вважають, що у 31 рядку, літери якого частково збереглися, також міститься поняття «Дому Давида».
Переклад CREDO за: Дейв Армстронґ, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
