Гріх ліні збирає найбільші жнива у вигляді ситуацій, про які ми схильні казати «ну, нічого ж не сталося».
Саме так! Нічого не сталося. А мало би статися! Мало би бути якесь конкретне добро.
Лінь: гріх браку добра
Це проблема кожного гріха, включно з шістьма так званими «головними», або смертельними. Але у випадку гріха ліні все видно, як на долоні. Проблема з гріхом — це не тільки питання зла, яке діється, коли я щось конкретне вирішую, вимовляю чи допускаюся ганебного вчинку. Це ще тільки половина нещастя. Друга половина — це брак добра, яке могло збутися в тому місці, в той час і тими силами, які я використав для скоєння зла.
Аж занадто часто ми зводимо своє розуміння того, в чому має полягати наше християнське життя, до картинки більш-менш вдалого «слалому» поміж гріхами. Цього я не зробив, того не скоїв, оце тільки трошки, ну то загалом не так і погано.
Однак же кожен з нас, як християнин, покликаний насамперед до будування шматочка Царства Божого в собі та інших. А оскільки ми неповторні, то тільки ми можемо цей шматочок Царства збудувати. І ми або це зробимо — або це добро ніколи не збудеться в історії космосу й вічності.
Недбальство
І насамперед у цьому полягає драма наслідків гріха ліні. Не йдеться тільки про ситуації, в яких наше занедбання одразу викликає незворотні наслідки (наприклад, працівнику залізниці не хотілось опускати шлагбаум, і дитина на велосипеді потрапила під поїзд).
Гріх ліні збирає найбільші жнива у вигляді ситуацій, про які ми схильні казати «ну, нічого ж не сталося». Саме так! Нічого не сталося. А мало би статися! Мало би бути якесь конкретне добро. Ми сповідаємося з цього ритуальною формулою щонеділі: «згрішив думкою, словом, учинком і недбальством», — але в конфесіоналі то вже про це забуваємо.
Тим часом же чимало наших гріхів, цілком імовірно, взагалі би не сталися, якби не те, що ми «поступилися їм полем», допустившись занедбання добра, яке можна було зробити за тих обставин.
У цьому контексті варто ще раз згадати 15‑й розділ Євангелія від св. Матея, де Ісус дуже конкретно говорить про те, як і за що буде з нами остаточно «розраховуватися». З цього тексту випливає — і варто зауважити, що це не притча, а пряма обітниця, — що (можливо, всупереч нашим сподіванням) Він запитуватиме нас не про наші спотикання і падіння у злі вчинки, а саме про добро, яке ми могли зробити; про те, що в конкретній ситуації було в межах наших можливостей:
я голодував, і ви дали/не дали мені їсти;
мав спрагу, і ви мене напоїли/не напоїли;
чужинцем був, і ви мене прийняли/не прийняли;
нагий, і ви мене одягли/не одягли;
хворий, і ви навідались/не навідались до мене;
у тюрмі був, і ви прийшли/не прийшли до мене.
(див. Mт 25,35нн. 42нн)
Варто вкласти собі у серце і запам’ятати цю нібито банальну фразу: зло коїться там, де добрі люди нічого не роблять.
Покликаний — обдарований
В усьому нашому житті Господь Бог є тим єдиним, хто напевно не скаже нам ніколи «скакати вище голови». Він знає наші можливості й наші обмеження. Знає про мою втому, мій жахливий настрій, про кожне моє недомагання. Якщо Він закликає мене до роблення якогось добра — дозволяючи, щоб я опинився в такій, а не іншій ситуації, щодо цієї конкретної людини, — то напевно дає мені достатньо сили, здібностей і засобів, щоб я міг це добро зробити. Тож іще одна зовсім не дурна «банальність»: Господь Бог не так покликує обдарованих, як обдаровує покликаних.
Вочевидь, фінальне добро і дорога до нього можуть виявитися іншими, ніж я це уявляв. Не такими привабливими, як мріялося, і не одразу «на 100%», і вимагатимуть допомоги з боку інших. Від скількох же добрих справ ми відмовляємося, наперед знеохочені очікуваною розбіжністю між нашими мріями і бажаними плодами старань!..
Ось перший-ліпший приклад: я знову посварився з жінкою, бо вона мене, отче, просто не помічає, не поважає, — каже дорослий дядько у сповідальниці. «А ви пробували з нею розмовляти? Сказати, як ви почуваєтеся, коли вона пропускає повз вуха те, що ви кажете? Сказати, що ви маєте потребу бути вислуханим, цінованим, взятив до уваги? — А нащо, отче, вона все одно не зрозуміє і не зміниться!» Ну напевно не зміниться, — думаю я собі, — на 100% не зміниться, якщо навіть не намагатися…
Це як роками доробляти проєкт омріяного дому й ніколи не почати його будувати, бо «все одно не вдасться». Скільки ж таких проєктів лежить у закапелках наших думок і серця, ніколи не доходячи до спроби їх виконання. Бо «точно не вдасться».
Коли я грішу лінощами?
Не обов’язково тоді, коли, розтягнувшись на зручному лежаку, ми цмулимо прославлений «дринк» із коктейльною парасолькою в склянці, слухаючи щебетання пташок. Мало того, що це не мусить бути гріх ліні, то ще може бути й заслуга, якщо я так насправді відпочиваю, тобто відновлюю сили, щоб пізніше використати їх для чинення добра, ретельного виконання своїх обов’язків, допомоги ближньому.
Між іншим. Насправді недаремно заповідь любові до ближнього Господь Ісус «повісив на кілочку» любові до себе: «…а ближнього свого, як себе самого». Я повинен мудро й відповідально любити себе (тобто подбати про своє благо), щоб бути спроможним по‑справжньому піклуватися про іншу людину та її благо.
Коротко кажучи, лінощами ми грішимо тоді, коли не виконуємо добра, яке би могли виконати. З лінню маємо справу тоді, коли марнуємо свій час, сили, можливості та здібності на те, що не є добром, або на добро, якому ми в цій ситуації повинні надати нижчий пріоритет (наприклад, витирання пилюки в помешканні загалом хороша справа, але точно важливішим буде закінчити й вислати обіцяний текст). Такий підхід до справи доводить до нашого розуміння невпинної турботи про два моменти:
1.Нашу здатність правильно оцінювати, що в цю мить є добром, якому слід надати першість. Це робота сумління, тобто інтелекту;
2.Наші запаси фізичних і психічний сил, завдяки яким ми будемо спроможні взятися за виконання саме цього розпізнаного добра. З порожнього й сам Соломон не наллє, як каже приказка. Мудра й відповідальна турбота про себе, про своє психофізичне благополуччя. До цього ще додати тренінг із розумного розпорядження своїм часом.
Гріх чи… біохімія?
Сьогодні ми набагато більше знаємо про біологічні та психологічні обмеження, яким ми підвладні, аніж про це знали вчителі духовності з перших століть християнства. Багато явищ, за якими вони були схильні прямо вбачати діяння злого духа, ми нині діагностуємо як результат нормальних психофізичних процесів.
Але це зовсім не зменшує нашої моральної відповідальності. Якраз навпаки. Просто переносить її на інший рівень. Завдяки розвиткові наук про людину та її функціонування ми вже знаємо, що наша відповідальність починається раніше. Не має сенсу моральне бичування себе за те, що я зовсім не чую запалу до праці, — якщо раніше я не подбав, наскільки це було можливим (до слова, наявність маленьких дітей гранично обмежує ці можливості), про потрібну мені кількість повноцінного сну.
Так само в ситуації, коли вже ніщо давно мене не радує і не приносить задоволення, а внаслідок цього я не здатний зібратися хоч бо якоїсь діяльності або вистояти в ній, — немає сенсу нападати на свою піддатливість «демонові ліні», бо треба би якнайшвидше піти до лікаря. Чи до невролога, чи вже до психіатра.
Серйозніший гріх ліні стається тут: не в момент «завалення роботи», яку я саме мав виконати, а в момент занедбання турботи про себе. У нас же є стільки знарядь, щоб собі допомогти і запанувати над різноманітними болісними труднощами, що мучать нас «зсередини», що аж гріх (так!) ними не скористатися!
Як протидіяти ліні
1.Вочевидь, молитися про здорову працездатність. Хоч би так: «Господи, якщо Ти сьогодні по мене прийдеш, то нехай знайдеш мене люблячим «(тобто таким, що реалізує істинне добро).
2.Мати план. Наскільки це можливе в наших умовах — планувати день, почергові заняття, справи. Бути реалістом у плануванні, а потім — ретельним у виконанні запланованого.
3.Планувати і здійснювати мудрий відпочинок. Справжній відпочинок. Так, це вимагає знання себе та відкладання (можливо, спершу болісного) джерел так званих «дешевих ендорфінів» (стимулятори, нескінченне гортання екрану телефонів, обмеження збудників).
4.Роботу, за яку берешся, виконувати ретельно, добре. «Як для Господа, а не для людей» (Кол 3,23).
5.Зберігати ієрархію занять, за які берешся. Зокрема коли їх багато. Важливе є найважливішим і має бути зроблене в першу чергу. Підмітання має йти після підготовки до іспитів.
6.Цінувати працю. Свою і чужу. Вміти похвалити себе. Вміти похвалити іншого. Праця має свою вартість. Людина, яка працює (незалежно, як), має свою цінність і гідна поваги та вдячності.
7.Викинути з голови картинку «хорошої людини», якою ми себе звикли вважати, бо не штовхаємо бабусьок під трамвай, не лаялися на три букви і не хитруємо з податками. Іспит сумління робити не тільки з «гріхів-гріхів», але також (а може, і насамперед) із добра, яке залишилось невиконаним, а було в межах моїх можливостей.
8.На рівні з занедбанням остерігатися перфекціонізму (і працювати над цим, якщо це ваш випадок). Не відмовлятися від можливого роблення добра тільки тому, що «може не вдатися» і виглядатиме неідеально.
9.Зберігати належний порядок довкола себе. Прання, посуд, пилотяг, порядкування шафи. Найпростіші справи — найпростіший тренінг.
Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
