Як уберегтися від гріха заздрості? Три принципи розпізнання

В основі гріха заздрості завжди лежить фатальна помилка в розпізнаванні добра. Тому варто згадати три суттєві істини, або ж три принципи.

Чи сповідатися з почуттів та емоцій?

Це вже згадувалося в роздумах про сповідь не раз. У темі про пожадання і нечистоту говориться: ми маємо схильність помічати в собі й винуватити себе за те, що викликає в нас емоційний дискомфорт (і при цьому нам трапляється не помітити справжні проблеми).

Це часте непорозуміння в конфесіоналах: люди сповідаються з почуттів та емоцій. Загалом — так: не раз, певно, про них і варто згадати в межах сакраментального примирення; але de facto емоції та почуття не становлять матерії гріха. Вони мають інформаційну цінність, а не моральну.

Завдяки розвиткові психології ми вже добре знаємо, що емоції, які ми відчуваємо, пов’язані з нашими потребами: приємні з’являються тоді, коли наші потреби вдоволені й заспокоєні, а неприємні — коли ми на рівні потреб маємо справу з якимсь дефіцитом.

Всіма емоціями — також і тими, що найтяжчі, — нас обдарував Господь Бог, і всі вони якійсь меті служать. Немає «хороших» і «поганих» емоцій. Добро і зло — це категорії моральні. А моральну цінність мають не наші відчуття чи емоційні стани, а наші рішення, позиції та вчинки. Бо саме це залежить від нашої волі.

Гріх є там, де є рішення

Із гріхом (або заслугою) маємо справу там, де з’являється акт волі. Що серйозніша справа, що свідоміший і добровільніший акт волі — то більшим є моральне значення заслуги чи провини.

Сповідаючи дітей та молодшу молодь, я часто наводжу порівняння з погодою. Емоція, почуття — це така «погода», тільки що вона всередині нас. Ми не дуже-то можемо її змінити, і не буде сенсу на неї ображатися — просто треба одягтися відповідно до неї, тобто відповідно поводитися.

Цей — може, трохи задовгий — вступ нам потрібний, щоб ми могли як слід замислитися над заздрістю як четвертим смертним гріхом. Інакше ми легко переплутаємо гріх заздрості з психічним дискомфортом, що може в нас з’явитися від звістки про підвищення зарплати у родича, вигляду нового автомобіля сусіда або фотографіях із відпустки в соцмережах колеги.

Те, що нам на якийсь час стало прикро, бо ось ми констатували, що хтось має те, чого ми не маємо, а хотіли б мати, — ще не гріх. І безсумнівно це не гріх заздрості. Якщо чесно, то, може, варто було би себе запитати про проблему з хтивістю (надавання пріоритету своєму прагненню володіти тут і тепер) або нечистотою (визнання іншого засобом досягнення своїх цілей або ж конкурентом на шляху до них). Бо неприємні почуття у зв’язку з чиїмись успіхами чи майновим станом можуть бути сигналом, що ми допустилися виникнення якогось безладу в котрійсь із цих царин.

Культура штучних потреб

Інша справа, що ми живемо в культурі, яка не сприяє утримуванню цього порядку. Маркетинг і реклама, а також сучасні й повсюди нами використовування засоби суспільної комунікації (включно з соцмережами, використання яких значною мірою полягає у більш чи менш завуальованому «самохваленні») сприяють творенню штучних потреб, і досить-таки ефективно «годують» нас чужими прагненнями.

Ми перестаємо запитувати про те, що насправді є добром. Нас перестає цікавити, що для нас є добрим. Нашою точкою відліку став широко витлумачений добробут і благополуччя іншого. Психічний дискомфорт від цього, однак, це ще не гріх заздрості.

Ну то що ж воно таке, цей гріх?

Гріх заздрості

Визначення з катехизму, на перший погляд, нічому не допомагає.

«Заздрість — один з головних пороків. Вона означає смуток, який відчуваємо з приводу добра іншої людини, та непомірковане бажання присвоїти собі його навіть незаконно. Коли заздрість бажає ближньому тяжкого лиха, то вона є смертельним гріхом» (ККЦ 2539, переклад УГКЦ, видавництво Місіонер).

Якщо, однак, розкласти це на «деталі», беручи до уваги те, що було сказано раніше з погляду моральної теології, то нам дещо розвидниться в очах.

Позиція конкурента

«Смуток… з приводу добра іншої людини». Що мені заважає радіти добру іншого? — позиція конкурента. Прийнятий (не обов’язково свідомо, але так він проявляється — а якщо вже проявився, то штовхає до зусиль у цій царині) стиль функціонування стосовно іншого та оцінки дійсності. У крайніх випадках провадить до курйозно-трагічної постави: «Я не хочу мати більше і краще. Хочу, щоб ТИ мав менше і гірше». Я сам для себе не становлю цінності й радості. Сам себе не поважаю і не ціную. Не дбаю про себе, не працюю над собою, не розвиваюся, не стаю кращим. Щоби почутися краще, мені достатньо довести (а принаймні, відчути), що інший — гірший.

Гордування собою

Святий Франциск з Ассізі залишив нам таку сильну фразу: «Отож хто заздрить братові своєму добра, яке Господь каже або чинить у ньому, той припускається гріха блюзнірства, бо заздрить самому Всевишньому, який говорить і чинить усяке добро».

Блюзнірство — це ображання Бога. Ображати Бога можна тільки тоді, коли не цінуєш Його самого і Його діл. Це «недооцінення» мусить спиратися на (сформульоване або ні) переконання, що я би створив світ краще за Творця.

Зауважмо при нагоді, що тут гучно відлунює перший зі смертельних гріхів — пиха. Але зосередьмося на заздрості. Я не ціную і не поважаю себе — діло і дитя Бога. Я погорджую ними, погорджуючи собою. Погорджуючи, я занедбую себе.

Замість дбати про правильне ставлення до себе — я, відповідно, зосереджуюсь на іншому (його рисах, поведінці, майновому стані) й роблю з нього свого ворога, якого повинен перемогти і довести до збідніння, або ж подолати його, перевершити і переплюнути: «Смуток, який відчуваємо з приводу добра іншої людини, та непомірковане бажання присвоїти собі його навіть незаконно».

Інший — ворог!

Можна сказати, що в разі пихи, хтивості й нечистоти ми — «самодостатні», інша людина при цих наших гріхах «дістає» немовби другопланово. Тим часом у випадку гріха заздрості все інакше. Заздрість скерована на іншого!

Заздрість «потребує» іншого — як конкурента, противника, ворога. Вона є драматичною карикатурою тих стосунків, до яких нас Бог створив і в яких ми якраз тільки й можемо бути щасливими. «Коли заздрість бажає ближньому тяжкого лиха, то вона є смертельним гріхом». А як вона мала би йому не бажати лиха, якщо це конкурент і ворог?

Злослів’я — слизька доріжка

Це «бажання ближньому тяжкого лиха» насамперед полягає у лайці (зло-річенні, тобто говорінні поганого) в думках, потім словом. Потім воно перероджуватиметься у позицію неохоти, ворожості, зрештою в агресію.

Спочатку вона буде пасивною, але зрештою стане активною, тобто втілиться в конкретні вчинки. Не обов’язково матеріальні. Я можу знищити добре ім’я людини, добру думку про її досягнення. Можу вкрасти ідею, приписати собі заслуги, усунути її в тінь, заступивши собою.

Вже ніщо не смакує

Є також інша можливість. Я буду нагромаджувати і здобувати — навіть речі об’єктивно добрі або нейтральні, — але не для того, щоб мати з них радість чи цінувати їх. А тільки для того, щоб мати їх більше, ніж отой.

Цим я профануватиму людей і речі, легковажачи їхні власну цінність, красу, добро. Все це мене не обходитиме. Важливою є лише кількість. Важливо лиш те, щоб мати більше і більше. І ще більше, бо ж завжди знайдеться хтось, порівняно з ким я у власних очах виглядатиму не вражаюче.

У цій скаженій (у найгіршому сенсі цього слова) гонитві швидко виявиться, що все втрачає смак. Тому я старатимуся мати ще більше, вважаючи, що чергова здобич мені знову припаде до смаку. Але навіть якщо так — то на якусь хвилину. Й ці хвилини раз по раз ставатимуть коротшими.

Якщо я наткнуся на того, хто втішається тим, що має, — спокійно обік не пройду. Я йому цього не прощу. Розтопчу, розкритикую, висмію, принижу.

Біблійна заздрість: зла чи добра?

Про заздрість говорить зокрема св. Яків:

«Звідки між вами війни, звідки суперечки? Хіба не звідси — з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах? Ви пристрасно жадаєте, а не маєте. Ви убиваєте, завидуєте, а не можете осягнути. Ви б’єтесь і воюєте. Ви не маєте, бо не просите. Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите, щоби розтратити на ваші втіхи. Перелюбники! Хіба не знаєте, що дружба світу цього — то ворожнеча проти Бога? Хто, отже, хоче бути приятелем світу, той стає ворогом Божим. Чи, може, думаєте, що Писання даремно каже: ‘До заздрощів прагне дух, що живе в нас?’» (Як 4,1‑5).

Цей текст вимагає двох або трьох доповнень. Святий Августин пише в одному з листів: одна з найважливіших функцій молитви — це зовсім не переконати Бога, щоб дав нам те чи оте, а відкриття дарів, які Бог нам уже дав. Саме це, здається, має на увазі апостол Яків у згаданому тексті, заохочуючи до того, щоб ми добре молилися.

По-друге: приязнь із Богом. Якщо вибереш приязнь зі світом — обманешся. Бо світ дуритиме тебе обіцянками дружби «якщо»: якщо здобудеш, осягнеш, матимеш те чи оте… то світ буде до тебе приязний; лише тоді тобі буде у світі добре.

Ні, не буде. Таким шляхом — ніколи не буде.

Побач Бога як друга, який тебе вже обдарував. Або навіть інакше: дай відповідь дружбою на споконвічну приязнь Того, Хто хоче бути Твоїм приятелем з огляду на тебе — для Кого ти сам становиш цінність.

По-третє: заздрість Бога? Парадокс!

Зрештою, в Старому Завіті Бог сам не раз вустами пророків представляється як Бог ревнивий, заздрісний, і говорить про свою «ревниву любов» (див. Вих 20,5; Йоіл 2, 18). В уривку з листа Якова останній вірш можна перекласти також такими словами: «Заздрісно жадає Він духа, якого в нас утвердив» — тобто ревниво прагне нас самих. Чи може це бути «доброю заздрістю»? Звісно, так. У розумінні інтенсивного прагнення близькості, співділення з іншим його досвіду, за однозначного прагнення йому добра. У цьому сенсі Божа ревнивість, «заздрість» є доброю.

Добро добре і не-добре

В основі гріха заздрості завжди лежить фатальна помилка в розпізнаванні добра. Тому варто згадати три суттєві істини, або ж три принципи.

По-перше. Справжнє добро (благо) завжди матиме тенденцію ставати добром спільним. Якщо здобуття, осягнення, вироблення якогось блага не спонукає мене ділитися ним, запрошувати в нього інших, то є серйозний ризик, що це зовсім не благо.

По-друге. Не кожне благо є добром для мене. Є блага добрі самі по собі. І є «блага», самі по собі недобрі. А ще є блага, які є добром не для мене. Для когось іншого або за інших обставин — може, так. Але не для мене і не зараз.

По-третє. Добро не буває «дволиким». Жодне справжнє благо для мене не може водночас бути злом для іншого. Якщо осягнення мого блага це кривда для когось, то я таки справді дуже трагічно помилився.

Чи я маю гріх заздрості?

Про це найкраще запитувати стосовно конкретних осіб, ситуацій і благ. Чи дискомфорт, якого я зазнаю, є для мене імпульсом розвиватися і ставати кращим, — чи я просто хотів би (читай: чи мені було б достатньо), щоб тому іншому було гірше або він мав менше?

Таким само важливим є запитання про себе самого. Чи я себе поважаю — такого, який я є, і з тим, що я маю? Чи маю я в собі здоровий подив, повагу і вдячність стосовно того, ким мене створив і як мене обдарував Господь Бог, а чи ношу в собі претензії та переконання, що я би себе створив краще? Отець Юзеф Тішнер часто повторював: переконання, що ти кращий за свого Бога, це прямий шлях до атеїзму.

Як уберегтися від гріха заздрості?

Окрім молитви про свободу від цього гріха, певно, варто би було:

-Хвалити, цінувати інших; виражати і висловлювати радість стосовно їхніх успіхів, досягнень.

-Дякувати Богу і людям. Якомога частіше.

-Не відговорюватися, коли хтось слушно дякує нам. Прийняти подяку.

-Знаходити простір для ділення і служіння своїми талантами, здібностями, благами.

-Подбати про гігієну прагнень. Оберігати себе від надмірного впливу реклами. А також обдумати обмеження у користуванні соцмережами, якщо помічаємо, що вони нам у цій сфері шкодять.

-Не дозволяти собі критикувати заради критиканства. Не псувати радості; не применшувати; не ставити під сумнів — хіба що ми маємо моральну певність, що хтось чинить зле і ми хочемо так протидіяти конкретному злу.

-Остерігатися злослів’я (бажання зла) іншим. Навіть подумки. І хоча думки, що спонтанно з’являються в нашій голові, гріхом не є, то все одно, коли впіймаємо себе на такому — ввірити таку людину і себе Матері Божій, під захист Непорочної.

Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia