Слухаємо — чи… чуємо?

Роздуми над Словом Божим на суботу XXIV звичайного тижня, рік І

Є вчинки, які ми виконуємо автоматично. Бо це необхідність. Наприклад, чистимо зуби, їмо, читаємо новини, переглядаємо інтернет, відповідаємо на електронну пошту тощо. В цей момент можемо робити декілька справ одночасно. Недавно я впіймала себе на думці, що в спілкуванні з друзями теж так поводжуся. Вона або він ділиться «сокровенним із серця», а я можу щось собі подумки планувати. Отак я зрозуміла, що перестала цінувати дар присутності іншої людини поруч.

І якщо придивитись, як ми часами поводимося з Богом і Його Словом, то побачимо щось подібне. Ми приходимо на Євхаристію. Читаємо Боже Слово (дехто навіть щодня). Намагаємося виконувати Божі заповіді. Це все добре. Це практики, які допомагають. А от чи є в нашому серці прагнення почути й дізнатися, «чого би хотів Бог?» Дізнатися, що Він хоче сказати, а не придумувати пояснення замість Нього? Чи я читаю Боже Слово як останні новини з Біблії, а чи насправді хочу в цю мить побути з Особою, яка має серце і прагнення?

До тих пір, поки я не замовкну — поки не перестану теревенити й розповідати, які в мене зараз проблеми — та не залишуся в тиші й справді зацікавлюся Богом як Особою, нічого не зміниться. Навіть якщо Боже Слово і потрапить у моє серце. Ось тільки питання: на що моє серце схоже? На дорогу, де вже чекають мандрівники й птахи? Чи, може, воно давно вже закам’яніло? А може, воно настільки заклопотане, що я не маю навіть п’яти хвилин, щоб побути в присутності Бога? Просто так, побути в Його присутності. А може саме ти є тією доброю ріллею, яка хоче не тільки Його послухати, а ще й почути?