Віра зростає не тоді, коли все благополучно

Роздуми над Словом Божим на суботу ІІІ звичайного тижня, рік ІІ

Нам легко виходить перебільшувати провини інших за гріхи, але власний гріх ми часто виправдовуємо. Перше читання сьогоднішньої Літургії описує не тільки покуту Давида за гріх, а й насамперед спосіб, яким Бог вилікував його від сліпоти стосовно його власної відповідальності. Бог послав до нього пророка, а той за допомогою притчі відкрив царю очі на правду: «Ти — той чоловік, про якого говорить ця історія».

Євангеліє теж не показує Апостолів як ідеальних учнів. Вони щойно почули притчу Христа про Царство Боже, але ще не зрозуміли. Маючи поруч Учителя Божих істин, вони надалі бояться бурі та вітру. Те, що звичайне, природне їх вражає, а вчення Христова про присутність і міць Бога у цьому світі до них не доходить. Вони не мають віри, бо віра — це уповання, що Христос є з нами й поділяє нашу долю в усьому. Навіть коли існує справжня небезпека, то реальним є також і Боже Провидіння.

Наша віра в Бога перевіряється не тоді, коли ми живемо у безпеці та можемо бути задоволені собою. Наша віра починає зростати тоді, коли ми, як Давид, скажемо: «Згрішив я проти Господа!» — уповаючи більше на Боже милосердя, аніж на свої виправдання. Віра має шанс розвинутися також і тоді, коли ми стикаємося зі спротивом і справжньою небезпекою, але не втікаємо від них — тільки тому, що з нами у життєвому човні є Христос, і ми знаємо, що маємо довезти Його на другий берег.