Який Бог може співчувати жертві концтабору, оточеній колючим дротом, якого вона не сміє торкнутися, і жорстокими охоронцями, що вважають її предметом, таким само непотрібним, як стара бляшанка від консерви?
Напевно це не той Бог, який би кинувся на порятунок у бурхливі води і загинув би у водоворотах. Це би мав бути такий Бог, який прийняв би на себе все це поневолення, це рабство, — а потім здолав би його воскресінням, у мить, яка здавалася годиною поразки.
Як священник може принести розраду людям самотнім, розчарованим, розбитим хатнім вогнищам, якщо він не священник за Серцем Бога, який входить у всю цю провину та егоцентризм, але й надалі вірить у любов? Тільки ті, хто зносить самотність у целібаті заради Любові, можуть утішити тих, хто самотній у подружжі, й тих, хто в самотності тужить за подружжям.
Целібат — це самотність, створена для того, щоб могти утішати самотніх, подібно як бичування, якого зазнав Христос, було не тільки для Нього, але щоб бичовані ніколи не втрачали надії. Самотність — це щось специфічне, у неї — два обличчя: самотність наодинці й самотність у подружжі — те, що французи називають «egoisme â deux». Священник зазнає першої самотності, а подружжя нерідко — другої. Артур Кестлер в автобіографії «The Invisible Writings» пише: «Інколи я почуваюся дослівно зім’ятим і придушеним самотністю. Наприклад, сиджу сам у кімнаті й читаю книжку. Інші граються в саду. Раптом я перестаю читати. Вся кімната аж тремтить від самотності. Я прагну долучитися до інших. (…) Однак коли проведу з ними хоч би дві хвилини, все це минає. Мені з ними нудно, вони примітивні. Я відчуваю ще більшу самотність у саду, ніж доти в кімнаті. Тож я поспішаю до кімнати — і все починається заново».
Самотність священника інколи використовується як аргумент проти целібату; але вона може бути одним із найсильніших аргументів на користь целібату. Можливо, ми, священники, — відкупителі забутих, подібно як Христос «став гріхом», щоб бути відкупителем грішників. Завдання целібату — це не зробити священника глядачем розчарованої любові, а учасником розчарованості. Він не відіграє ролі слідчого, а бере участь у драмі. Він не стоїть на тротуарі Алеї Розбитих Сердець; він — один із тих, що нею йдуть. Відмінність така: він «став самотністю» заради тих, хто позбавлений друзів. Священник так само виглядає самотнім, — ось тільки його самотність береться не зі втоми, смерті чи монотонності, а з запалу нести співчуття людям відкинутим і самотнім.
Пам’ять Бога про людину міститься в болю, який Він із нею поділяє; у сильних словах пророка: «Я записав тебе в себе на долонях» [«вирізав, витаврував, викарбував» — Іс 49,16]. Бог благав людину і співстраждав із нею (…). Відділеність і співучасть не виключають одне одного. Священник може бути відділений від подружжя — а однак мати участь у його трагедіях. По суті, він їх бачить краще, подібно як море часто краще видне з берега.
Замість применшувати реальність священницької самотності, належить її визнати в усій яскравій суті як участь у покинутості на Хресті: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув» (Мт 27,46). Це була мить, коли сам Бог майже став атеїстом — коли земля Його не хотіла, бо підвісила Його на хресті, й коли небеса були глухі, як мідь, на Його волання. То була мить, коли Христос поділяв атеїзм Ніцше, сумніви Камю, егоїзм Сартра, безбожність комуністів. Якби Христос не випив до дна чашу людських протестів — людина могла би піднести стиснені кулаки до неба і крикнути: «Що знає Бог про мою тугу?»
У своїх найтемніших хвилинах целібат є відлунням того крику покинутості. Священник стає жертвою; коли людина впадає в розпач, священник сходять у цю бездонну відхлань, у якій немає жодної опори. Участь у покинутості людини для нього є участю в покинутості Розіп’ятого. Целібат — це те усвідомлення непояснюваності, дурості, абсурду й розпачу, які не знаходять відповіді поза спустошенням Христа. Оскільки священник має частку в самотності Христа, він може давати не тільки приклад, але також і надію — бо він уже має участь і в славі Христа, де не буде шлюбу, бо ми будемо як ангели у небесах.
Причина, через яку дехто самотній, — та, що вони прагнуть бути любленими замість самим любити. Христос вчить, що найкращим утішителем є той, хто сам зазнав самотності. Умовою буття цілителем є ототожнення не зі світом, а з Христом. Целібат робить так, що самотність стає не приводом утікати від поєднаних із ним зобов’язань, а ключем до участі в неустанних стражданнях Христа.
У наші часи целібат перевернули з ніг на голову. Ми вибрали «Христа з застереженнями»; віддали себе як священників, однак у контракті вмістили чимало написаного дрібним шрифтом, сподіваючись, що Він цього не прочитає, а ми зможемо уникнути буття жертвою. Ми висунули умови: caveat emptor — усі ризики по стороні Божественного покупця. У наших свяченнях приховуємо чимало шахраювань. Може, колись з’явиться хтось «гарніший» за Христа, зодягненого в пурпур. Звідки мені знати, що я зроблю перед лицем цієї самотності? (Хоча треба сказати, що вибір тих, хто порушує свої обітниці, в деяких випадках є марними remedia concupiscientiae [засобами від похоті]).
Скептицизм придушив духовне життя, подібно як колись давно філістимляни засипали криниці Авраама в долині Ґерар; але ми, немов Ісаак, відкриваємо, що підземні джерела там надалі є — закопані, але не знищені. Як написав Джуліан Гакслі: «Порожнє місце в сучасному світі є пусткою у формі Бога».
Целібат це не зречення когось поза нами; це зосередження на Особі в нашому нутрі. Целібат це не зречення любові; це постанова людини так, як любить Христос. Якщо целібат є самотністю — а по суті, він нею є, — то це самотність дівочого лона, а якому зачалося Слово. Мовчання це не відсутність слів, а присутність запрошення й зустрічі. Як подружжя, так і целібат є знаками Бога: подружжя — це передостанній знак, бо спрямоване на любов до Бога через людську любов; целібат є останнім і остаточним знаком.
У Старому Завіті целібат з’являвся як обов’язок у двох випадках: щоразу, коли ставалася теофанія, тобто акт об’явлення Бога (Вих 19,9.15), і коли чоловіки готувалися до битви (1 Сам 21,4; Втор 20,17). У Новому Завіті целібат пропонується, оскільки священник переживає Богоявлення у своїх відвідинах Пресвятого Таїнства, а особливо — під час Святої Меси; а водночас він у стані війни — не проти тіла і крові, а проти панування й кайданів зла.
Господь оплакує тих священників, які відмовляються від битви. Часто вони виявляються кепськими коханцями, бо колись пізнали істинну любов. Окрім того, вони переконуються, що навіть у подружньому стані мусять практикувати деякі з чеснот, яких не бажали практикувати у священстві. Цікавинкою в цьому перекрученому світі є факт, що багато з тих, які бажають змінити світ, виявилися нездатними змінити самих себе.
В порядку благодаті те, що часто «марнується», виявляється ціннішим від того, що використовується. Марія «змарнувала» своє дівоцтво — і стала Матірʼю. Христос «розтратив» свою сутність, наче марнотратний син, — і увійшов до Дому Отця. Те, що ми здобуваємо через життєві зречення, робить нас здатними до участі в святості життя.
Слуга Божий архієпископ Фултон Джон Шін,
«Those Mysterious Priests», 1974
фінансово.
Щиро дякуємо!
