Ґрунт нашого серця

Роздуми над Словом Божим на п’ятницю XVI звичайного тижня, рік ІІ

В сьогоднішньому Євангелії Ісус пояснює притчу про сіяча. І хоча сам Ісус її так називає, однак можна б було її назвати й інакше: притчею про ґрунт нашого серця.

Святе Письмо особливу роль надає Слову Божому як поняттю. На початку Бог своїм словом створює все з нічого. Також Друга Особа Трійці має ім’я—Слово Боже (Логос) (див. Йн 1,1нн.). У книзі ж пророка Амоса є прекрасний вірш, який говорить про дієвість Божого Слова: «Зарикає лев, — хто не настрашиться? Господь Бог заговорив, — хто не запророкує?»

І хоча Слово Боже має таку надзвичайну міць, що ним усе створене з нічого, однак коли воно торкається серця людини, то потребує співпраці. Це випливає з того, що Бог надзвичайно шанує вільну волю, свободу людини. Це підстава духовності людини, її свобода совісті.

«Слово» в грецькій мові це Логос, яке означає не тільки саме «слово», але й думку, розум. Тому для мене зрозуміло, що Слово Боже в нашому серці має співдіяти насамперед із нашим розумом, і саме тому для мене ця притча — радше про вади або гріхи супроти розуму.

Перший образ — ґрунт при дорозі, тобто витоптаний і втрамбованоий. Зрозуміло, що нічого там вирости не зможе: адже зерно навіть не може проникнути всередину, воно залишається назовні. Для мене це образ душі цинічної, яка вже нікому і нічому не вірить — для неї нічого або мало що залишається святого в житті. Чому так сталося, що цю душу наче витоптали? Можливо ця душа зазнавала постійної зневаги з боку інших людей, яким відкривала сокровенні куточки себе, всім без розбору, завжди? Можливо ця душа занадто довго була розкритою для всіх і занадто часто, як ми кажемо, приймала все близько до серця, аж поки біль від невдячності, байдужості й безцеремонності інших заповнив її настільки, що вона зрештою стала нечулою до того, що відбувається назовні, замкнулась у собі, аби жодний інший біль уже не потрапив всередину. Але разом з цим і Слово Боже вже не може увійти в її серце. Причиною цієї нечулості був брак дистанції до інших, вона була «при дорозі», що не давало їй нормально розвиватися. Тут порада така: аби виконати волю Божу, варто утримувати здорову дистанцію щодо думок інших про тебе, не впускати їх занадто глибоко в серце, аби не стати врешті-решт цинічним.

Другий образ — ґрунт, якому бракує глибини. Для мене це образ тієї душі, чиє життя завжди перебуває на поверхні, якій бракує часу на роздуми, рефлексію над своїми вчинками, бракує планування свого життя. Ця людина безвідповідальна, бо їй бракує певного роздумування і критичної думки щодо своїх дій, бракує роздумів про справжні цінності в житті: правду, совість, любов, істинний сенс життя… Ми всі помиляємося, навіть скоюємо гріхи; проте ми маємо розум, щоб усвідомлювати причини через які ми припустилися помилки, аби на майбутнє їх оминати. Якщо ми нехтуємо цією властивістю розуму, самоаналізом, — наше життя залишається неглибоким і Боже Слово не зможе в нас вирости. Часто таких неглибоких людей розпізнати просто: вони занадто легко обмовляють і критикують інших — адже самі в себе не заглиблені.

Третій образ — це душа, яка дозволяє собі гнатися за всім, що їй лиш забагнеться, не думаючи про те, що для неї насправді найважливіше. І тому, коли все це проростає в серці людини, — життєвої енергії на Божі справи вже не залишається. Забаганки стають бур’яном, що висмоктує всі життєві соки. Варто тут згадати слова Спасителя: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити — і мамоні» (Мт 6, 24; пор. Лк 16, 13). Це теж гріх проти розуму. Ти суто фізично не зможеш гнатися за всім одразу в своєму житті, мусиш визначити для себе найголовніше — те, що дасть тобі життя вічне, — і до цієї мети наполегливо прямувати. Розум даний нам саме для того, щоб ми обирали пріоритети в нашому житті. А якщо бездумно женемося за всім тим, що блищить, то на добрі справи енергії вже забракне.

Коли нарешті Ісус показує добру душу на прикладі доброго ґрунту, Він зосереджується на двох головних рисах цієї душі: «Це той, хто слухає слово і розуміє». Аби вислухати людину, потрібно приділити час; потрібно також бути терпеливим, не перебивати, не нав’язувати своєї думки. Останнім часом зауважую, що часто наші розмови — це не діалоги, а два незалежні монологи, бо кожен хоче за будь-яку ціну переконати співрозмовника у правильності свого судження. Ми боїмося втратити свою думку, тому перебиваємо опонента, перекрикуємо його, наводимо аргументи «нижче пояса». Людина, яка не вміє слухати, не принесе Божого плоду: це буде її особистий плід життя, але не Божий. Ще в іншому місці Ісус говорить про парадокс завмирання зерна: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе» (Йн 12, 24). Ці слова Ісуса доречні також і стосовно мого почуття правоти, стосовно завмирання цього почуття правоти заради правди Божої. Бо поки в мені не завмре почуття, що правда завжди за мною, — я не зможу відкритися серцем на правду Божу, не зможу принести плоду для Божого Царства.