Святий Шарбель Маклюф

Римо-катол.: 24 липня (довільний спомин)

Святого, якого сьогодні згадує Церква—Шарбеля Маклюфа,—почали називати святим ще за життя, навіть до того, як він пішов до монастиря. З дитинства. Тоді ще не Шарбеля, а Юсефа Маклюфа, четвертої дитини селян Антуана і Бригітти Маклюфів із високогірного ліванського села Біква Кафра. Шарбелем (Сарбелієм) він став, приймаючи чернечі обіти. Це ім’я, яке Юсеф узяв на честь антіохійського мученика ІІ століття, складається з двох коренів, що означають: «цар» і «Бог». А Святіший Отець Павло VI, який здійснив його беатифікацію і канонізацію, назвав Шарбеля Маклюфа «найбільшим святим XX століття». Про сенс цих слів, які — з огляду на те, що святий народився і помер у ХІХ столітті, — можуть видатися дивними, скажемо пізніше. А поки все по порядку …

Родина, в якій 8 травня 1828 року з’явився на світ майбутній святий, належала до Маронітської Церкви і була побожною, працьовитою та аскетичною. Зароблене важкою селянською працею витрачалося тільки на те, що справді було потрібне. Мабуть, тому й жили трохи заможніше, ніж сусіди. Усією сім’єю відвідували Службу Божу, суворо дотримувалися визначених постів, не пропускали церковних свят. Особливою шаною в своєму домі Маклюфи оточували Діву Марію. Пам’ятаючи про свій батьківський обов’язок, Антуан і Бригітта передавали віру своїм дітям. Звісно, усім без винятку, а не тільки одному Юсефові. Але Юсеф, здавалося, приймав це «винятково», не так, як інші. Виховувані у вірі його брати, як і інші його ровесники, залишалися дітьми, з їхніми іграми й гучними забавами. Юсеф ніколи не брав у них участі. Був мовчазним, а коли молився — його обличчя набувало зовсім не дитячого виразу. Якось він відшукав на схилі гори вузьку печеру, спорудив там щось на кшталт вівтаря, поставив образ Божої Матері і, узявши з собою запас шматочків ладану, ревно молився в цьому своєму першому «скиті». Саме тоді його почали називати «святим». У цій печері, що стала для Юсефа місцем особистих зустрічей із Богом, він почув голос Ісуса Христа, який кликав іти за Ним.

Часто можна почути: «Щоби присвятити своє життя виключному служінню Христу, потрібно залишити все». Сенс слова «все» кожен може визначати по-своєму. Але, безумовно, це те, що пов’язує людину зі світом. Комусь це вдається повністю, комусь — ні. Юсеф Маклюф, щоби зробити найважливіший крок свого життя, повинен був залишити всіх: вітчима, матір, братів, дівчину, яка вважала себе його нареченою. Він пішов із дому, не попрощавшись із матір’ю: знав, що прощання буде важким, і не хотів завдавати матері зайвого болю. Він не мав із собою ні їжі, ні мапи, йому ніхто не пояснив, як через дику й безлюдну місцевість потрапити до монастиря, в якому він ніколи не бував. Але він мав інше: палке прагнення служити Господу і віру в те, що коли Бог того хоче, то сам вкаже правильну дорогу без мапи і чиїхось пояснень. І одного ранку Юсеф побачив з вершини гори характерні черепичні дахи з вежами і хрестами. Тоді йому було 23 роки.

Роки новіціату в монастирях того часу не були легкими. Ні для кого. Не були легкими вони і для Юсефа, хоч і був він загартований нелегкою працею на землі. В той історичний період, коли Ліван перебував під владою Османської імперії, маронітські монастирі не були виключно релігійними осередками, хоча цього головного напрямку ніколи не втрачали. Навколо монастирів було зосереджене культурне і економічне життя нації, тут вперше впроваджувались найновіші на той час технології ремісництва й землеробства. Тому, крім звичайних чернечих обов’язків — спільних молебнів по кілька разів на день і богослужінь опівночі, — весь день доводилося працювати фізично: пасти худобу, працювати у винограднику, виконувати столярні роботи, приносити з гір величезні камені та обробляти їх. Тим же, хто дивились на нього збоку, здавалося, що він не знає втоми.

Через два роки новіціату, у 1853 році, Юсеф склав чернечі обіти, взявши ім’я Шарбель. Після священницьких свячень16 років служив у монастирі св. Марона.

1875 року Шарбель отримав дозвіл на пустельницьке життя. Він оселився на горі Аннай, поблизу монастиря, у печері, яка носить ім’я святих Петра і Павла. В цій печері майбутній святий провів 23 роки. Ці роки називають роками самітницького життя. Але чи правильно називати самітницьким життя у повній відданості Богові? До нас, які живемо в нинішні часи, дійшли свідчення тих, перед чиїми очима проходило життя Шарбеля. Як його життя в монастирі, так і його пустельницьке життя. Він міг протягом чотирьох-п’яти годин без перерви молитися, стоячи навколішках; звертатися до нього в цей час було марно: його єднання з Богом було таким глибоким, що світ для нього переставав існувати. Не залежно від пори року, носив один і той самий зношений одяг, який згодом змінила волосяниця з металевим ланцюгом; ніколи не вдягав головного убору, не розпалював багаття, щоб зігрітися, не їв м’яса і не пив вина, спав на кам’яній плиті, підклавши під голову загорнуте у ганчірку поліно. А головне: він завжди мовчав, молячись подумки, — уста відкривав тільки тоді, коли відправляв Службу.

До нашого часу також дійшли розповіді про дивні події, що траплялися з Шарбелем, які не можна назвати інакше як чудом. Ось одна з них.

Якось дехто зі співбратів вирішили «пожартувати» над Шарбелем і замість олії налили води в його лампу. А потім здивовано побачили … світло в його келії. Злякавшись, «жартівники» — тепер їм було вже не до жартів! — зізналися в усьому отцеві-настоятелю. В келії Шарбеля заправлена водою лампа світила, а в келії настоятеля відразу згасла. До слова: дозвіл на пустельницьке життя Шарбель отримав саме після цього випадку.

Іншого разу під час спільної молитви в приміщення, де молились ченці, вдарила блискавка. На Шарбелі загорівся одяг, але він був так глибоко занурений у молитву, що цього не помітив. Коли до нього підбігли перелякані співбрати, він здивовано підвів на них очі і… ніби нічого не сталося, продовжив молитися.

Були й інші подібні випадки, але набагато більше чудес за заступництвом сьогоднішнього святого сталося після його відходу до вічності. Його земне паломництво завершилося в Надвечір’я Різдва 1898 року. Вісьмома днями раніше, під час Служби Божої, його тіло було розбите інсультом і паралічем. Весь час, до останньої миті земного життя, Шарбель перебував у повній свідомості.

На початку ХХ століття Маронітська Церква звернулась до Апостольської Столиці з проханням про беатифікацію Шарбеля Маклюфа. Процес збирання і розгляду інформації про життя ліванського подвижника і чудеса за його заступництвом, як і в більшості подібних випадків, тривав довго. П’ятого грудня 1965 року Шарбель Маклюф був проголошений блаженним, а 9 жовтня 1977 — зарахований до грона святих.

У різних джерелах можна прочитати або почути, що тільки зафіксованих чудес за заступництвом святого було близько двадцяти тисяч(!). А скільки таких, що про них не відомо? І не варто з’ясовувати, справді це так, чи це перебільшення. Краще згадати, що сам Шарбель ніколи не прагнув бути «чудотворцем». Його бажанням — найбільшим, і мабуть, єдиним, — було не чудеса робити, а виконувати Божу волю. Він казав: «Царство Боже існує. Кожна людина покликана реалізуватися в ньому. До нього веде одна дорога: Ісус Христос. Щоб пройти шлях до Його царства, потрібна лише любов. Ми маємо любити одні одних безкорисливо, безумовно і безмежно. Щоб ця любов зростала, ми маємо через молитву і прийняття Євхаристії зануритись у джерело, яким є сам Ісус Христос». Дорогою до Бога для нього, як бачимо, була любов. Любов, а не «чудотворення». І цією дорогою він прагнув вести людей до Христа. До Христа, а не до себе. Цього прагнув у земному житті; цього, можна бути впевненим, прагне і тепер, у небесній славі.

А для визнання його святим вистачило і трьох чудес, що їх визнала ватиканська комісія. Перше з них: зцілення ліванської черниці Марії Абель Камарі в 1950 році. Вона мала важку форму виразки шлунку і параліч правої руки. Друге — це зцілення ліванського коваля Іскандера Убеїда. Коли він працював, в його праве око потрапив уламок розпеченого металу і він повністю осліп на це око. Лікарі, які його оглядали — а серед них були і професори Бейрутського медичного університету, — були одностайні: зір відновити неможливо, метал випалив очні тканини. У 1950 році Іскандерові приснився монах, який обіцяв зцілити його, якщо той його відвідає, і написав на піску своє ім’я — «Шарбель». Чи прийняв коваль це всерйоз, чи просто вирішив спробувати, — адже він не мав що втрачати! — але на могилі Шарбеля в Анайському монастирі побував. Повернувшись, ліг спати, а прокинувшись наступного ранку, помітив, що добре бачить на обидва ока. Факт чудесного зцілення підтвердила й медична комісія.Третє чудо — зцілення сирійської жінки Маріан Асаф Ауад, у якої шлунок, кишківник і горло були уражені раком. У 1965 році вона відвідала могилу Шарбеля і злоякісні пухлини повністю зникли.

Нерідко, а точніше сказати — майже завжди, у таких випадках знаходяться «скептики», які намагаються «спустити» чудо на землю: довести, що нічого «чудесного» не відбулось, а якщо зцілення не може пояснити медицина — це результат звичайного самонавіювання. Можливо, якісь зцілення і можна пояснити таким чином, але не вищенаведені. Адже ніяке самонавіювання не знищить тканини злоякісних пухлин і, тим більше, не відновить тканини ока, спалені розпеченим металом.

Не пояснити самонавіюванням і ще одне підтверджене чудо, що сталося вже після канонізації. Мусульманська дівчина Хосн Мансур Ель-Мошер,у якої одна нога від народження була коротша, прикладала до неї землю з його могили. Обидві її ноги стали однакової довжини. Щоб нога витягнулась, необхідний був фосфат кальцію, з якого складаються людські кістки і який поза скелетом у чистому вигляді в організмі не існує. Самонавіюванням його не виробити. 

Тепер щодо того, чому папа Павло VІ назвав ліванського подвижника «найбільшим святим XX століття». Адже він жив у ХІХ столітті. Можливо, це тому, що в минулому столітті ставалися чудеса за його заступництвом? Але Святіший Отець міг припустити (і, напевно, припускав!), що чудеса можуть продовжуватись (і, скоріше за все, продовжуватимуться!) і в наступному, ХХІ столітті. Справа, скоріше за все, в тому, що могила Шарбеля об’єднала спільною надією людей різних вірувань. Були серед них католики і православні, вірні Вірменської Апостольської Церкви і протестанти, були й мусульмани. Шарбель став екуменічним святим, а його чудеса — своєрідним закликом до єдності та взаємної любові, до припинення ворожнечі і — якщо не братерського, то, принаймні, мирного — співіснування людей усіх віросповідань. А розвиток екуменізму і міжрелігійного діалогу припав саме на ХХ століття.

В Україні ім’я св. Шарбеля Маклюфа відоме серед католиків як західного, так і східного обрядів. Його реліквії знаходяться в соборі св. Олександра в Києві та храмі Христа Царя Всесвіту в Хмельницькому (РКЦ), в соборі св. Юра у Львові та в церкві св. Анни в Бориславі (УГКЦ).

На завершення розповіді про «найбільшого святого XX століття», наведемо його слова: «Кожна людина, яка перебуває далеко від любові, — далека від Бога, далека від світу і далека від життя. Любов це єдиний скарб, який ви можете збирати на цьому світі й забрати з собою на той світ. Уся слава, праця, успіхи, скарби і здобутки, які, на вашу думку, ви отримали на землі, залишаться на цьому світі. Ви заберете з собою тільки любов. А якщо хтось прийде до Бога без любові, гірко про це пошкодує… Любов має царювати у ваших серцях, а покора — у ваших умах, адже зарозумілість провадить до гріха, а ненависть — до вічного засудження».