«На цих людей дуже сильно вплинуло те, що я, як священник, про них не забув, навіть коли поїхав і коли вони залишились тут самі», — розповідає греко-католицький священик о. Ігор Макар.
Від 2005 року він здійснює служіння на Херсонщині. Хоча перед душпастирем завжди поставало багато викликів, але повномасштабне вторгнення стало особливим випробуванням, пише Vatican News.
Сіяти зерна, сподіваючись на добрий врожай, але не маючи жодної певності, чи не перешкодять погодні умови, якісь катаклізми чи інші непередбачувані події. Так працюють землероби — але не тільки. Зернами може стати любов, добро, слово, знання та всі інші цінності, які роблять нас людьми. Коли отець Ігор Макар, священник родом із Бродівщини (Львівська область), майже 20 років тому прибув на Херсонщину, він почав «сіяти», не зважаючи на те, що, здавалось би, не було навіть придатного «ґрунту»: на трьох його парафіях в Зеленівці, Антонівці та Інженерному, що на околицях Херсона, було дуже мало людей, більшість — вихідці з Західної України. «Ще до війни ми вирішили збудувати в Інженерному каплицю пропри те, що в нас було всього кілька людей, — розповідає отець Ігор, — і я часто себе запитував, для кого я це будував, — бо гроші благодійники дали, а людей нема». Відповідь на своє запитання він отримав аж після деокупації Херсона.
Другий засів: початок вторгнення
Сьогодні всі українці знають про Антонівський міст біля Херсона. Саме в Антонівці була перша парафія отця Ігоря і там він мешкав із дружиною та чотирма дітьми, коли почалося повномасштабне вторгнення. «За дві години до того, як у перший день війни почалися бої на нашому мості, ми просто виїхали, — пригадує священник. — Виїжджало в машині нас дев’ятеро: шестеро дітей і троє дорослих». Виїхавши з Херсонщини, отець Ігор не залишив свої парафії, а продовжував опікуватися ними дистанційно. «Під час окупації Херсона [яка тривала до 11 листопада 2022], ми в Зеленівці дистанційно заснували благодійну кухню, — розповідає він. — Але протяжність села приблизно 10 кілометрів і при церкві не було облаштованих приміщень, де би можна було готувати страви і приймати людей. Тому одна жінка з родиною вдома готувала їжу, і автомобілем вони розвозили по домівках маломобільних. Це було страшно, але ми це робили. Кухня, яка почала працювати в серпні 2022 року, діє по сьогодні. Я тоді був у Тернополі, але від нас їздив бус, який вивозив із Херсонщини людей, а коли вирушав туди — я їх завантажував харчами, підгузками. Люди дуже часто просили ліків, бо не мали грошей, за що купити, або там не було тих ліків, які їм були потрібні. То я шукав гроші, щоби з них не брати, бо знав, що пенсії їм не виплачуються. Купував ліки, розфасовував і передавав на той бус. Часом ми передавали гроші, за які потім наші парафіяни купували харчі. Але я просив, щоб була українська продукція, яка ще там залишилася: мука, олія, цукор, гречка, пшоно. Ми робили продуктові набори і роздавали людям у Зеленівці, в Інженерному й Антонівці. Бувало, що я передавав продукти в дитячий будинок для дітей з інвалідністю в Олешках, які тепер окуповані. Ми передавали туди різні солодощі, підгузки тощо. Одного разу до мене по вайберу зателефонували. Це був хлопчик Давид, і він дуже дякував за те, що я їм надіслав передачу, яку ми отримали з Іспанії. Там були консервовані мандарини в сиропі… Вони так тішилися, дякували і казали: “Приїжджайте до нас у гості!” Я не знаю подальшої історії тих дітей; знаю тільки, що їх вивезли у невідомому напрямку. Також ми допомагали амбулаторії тут, на окраїні Херсона; до Антонівки надсилали дуже багато медикаментів, а також у лікарню Лучанського в Херсоні».
Ще один початок: повернення після деокупації
Після деокупації отець Ігор Макар повернувся на свої парафії. З причин безпеки він не міг повернутись у парафіяльний будинок в Антонівці. Його сім’я мешкає у Тернополі, а він жив у людей. Від Великодня цього року священник мешкає у приміщенні соціально-пасторального центру в Зеленівці, який почали будувати ще до війни.
Окрім регулярних богослужінь у Зеленівці та Інженерному, отець провадить активну гуманітарну діяльність. У березні минулого року він став директором «Карітасу-Херсона».
«Ми реалізовуємо різну гуманітарну допомогу, — зазначає він. — Роздаємо продукти харчування, засоби гігієни, воду. Нещодавно в підвальному приміщенні відкрили простір для дітей, бо тут діти до школи не ходять, до дитсадка ніхто не ходить, все навчання відбувається онлайн. І діти радо поспішають сюди, щоб одні одних побачити, поспілкуватися, гратися разом. Тут є фахівці, які з ними працюють, дитячий психолог. Сьогодні, наприклад, поліція приїхала і розказувала (через ігри) правила дорожнього руху. Діти дуже радо відгукуються. Нам допомагає Патріарша фундація “Мудра справа”: від них ми отримали гігієнічні набори, продуктові. Нам також допомагають Лицарі Колумба: при нашій парафії минулого року була заснована Рада Лицарів Колумба ім. Блаженнішого Любомира Гузара, і я є їхнім капеланом. Ці чоловіки, наші волонтери, завжди відгукуються і допомагають, коли потрібно щось зробити біля церкви».
Час збирання плодів
Хоч війна ще не закінчилася і перед отцем Ігорем, як і перед багатьма душпастирями, щодня постають нові виклики, — життя показує, що їхні зусилля, їхня готовність знову і знову «сіяти», приносять плоди. «На цих людей дуже сильно вплинуло те, що я, як священник, про них не забув, навіть коли поїхав, коли вони залишились тут самі, — каже отець. — Вони тоді збиралися в церкві. Це не було багато людей. До війни в мене в неділю було максимум 15-20 людей на Службі Божій, а коли я повернувся, і дотепе, кожної неділі на Службі присутні від 150 до 250 осіб. Багато людей почали ходити до церкви, бо кажуть: “Щойно тепер, коли ми втратили ту свободу, втратили все, — ми зрозуміли, який важливий Бог у нашому житті”. Бо коли їхні діти виїхали за кордон, живуть десь у Європі, в різних куточках світу, то вони усвідомлюють, що про цих дітей Бог не забув: кожному дав десь місце; і важливо, що вони можуть перечекати в безпечному місці, не під обстрілами».
Херсонщина — це регіон, де люди частіше чують звуки обстрілів, аніж звуки протиповітряної тривоги, бо коли відбуваються обстріли артилерією, то від пострілу, як пояснює отець Ігор, «може пройти три, дев’ять секунд, до сорока секунд, — і вже вибух; і протиповітряна тривога на такий артобстріл не відреагує». «І тому тут справді небезпечно, — наголошує він, — але тут є люди, і моє покликання як священника — бути з ними».
Відповідаючи на те, чи люди продовжують виїжджати, о.Ігор Макар зазначив: «ті, які мали виїхати, вже виїхали». «Ми працюємо з тими, що залишилися, наскільки можемо, — каже душпастир, — бо люди шукають Бога, і ми мусимо бути тут, щоб цим людям послужити. Бо навіть якщо я виїду, то люди так чи інакше залишаться; а люди хочуть слухати Боже Слово, бо їхня єдина розрада полягає саме в тому, що вони прийдуть, побачать одне одного, поспілкуються. Одна жінка прийшла на парафію, а їй трохи тяжко йти, бо ноги болять і їй треба приблизно півтора-два кілометри йти пішки. І після Служби один чоловік каже: “Давайте я Вас підвезу додому”, а вона каже: “Я не хочу, бо весь тиждень сиджу вдома і тільки чую вибухи. Я хочу пройтися, хоч людей побачити, подивитися, чи село, може, моє змінилося”. Тобто люди хочуть комунікації, хочуть почути добре слово. І також важлива моя присутність на похоронах: я мушу їхати служити похорон, хоча інколи і повз мене — чую — свистить, пролітає ракета й вибухи недалеко, — буває по‑різному. Але моє покликання — бути з ними. Бог мене сюди послав, і я є тут».
Відповідь на сумніви
До маленької церкви в Інженерному, яку отець Ігор вирішив збудувати ще до війни і на початку туди приходило дуже мало людей, тепер щонеділі приходить 50-70 осіб. «Я зрозумів, наскільки то був Божий план, що потрібно було тої каплиці, бо тепер є люди. Колись би Бог сказав: “Бачиш, побудував би — були би люди; а ти не побудував”. Тому якщо я раніше собі докоряв, що ніхто не хоче приходити, — то тепер мені радісно, бо люди приходять і радіють церквою, все роблять, що треба. Бо колись, як треба було косити — то я косив, треба було мити церкву — я мив, бо не було кому, не було кого просити, тому що ніхто не ходив. А тепер люди повністю перебрали всі ті функції на себе, бо кажуть, що для них це одне єдине джерело, де вони черпають від Бога сили жити».
Джерело наснаги
«А де Ви черпаєте сили?» — запитуємо у священика. «Моя сила — це молитва, це є Бог, — відповідає він. — Але також силу й віру в перемогу дає мені те, коли я приїжджаю і дивлюся в очі тих людей. І я не можу сказати, що зневірився, що вже руки опускаю, — бо навпаки, я їх підбадьорюю, що все буде добре і що треба молитися. А також підтримку я маю, коли приїжджаю до родини: до дітей, до дружини. Повертаюся зі ще більшим запалом. Бо про ті речі, що зараз відбуваються в нас на парафії — багато людей, діти, які займаються в тому підвальному приміщенні, — я мріяв ще до війни і не знав, як це реалізується. Бог мені допоміг. Шкода, що під час війни; але ми як Церква служимо, і люди радіють із того, що, попри вибухи, прильоти, діти в нас тут відчувають радість; що вони іноді забігані, втомлені, але щасливі».
Підтримка тих, хто втратив рідних і близьких
В час війни ми часто запитуємо священників, як підтримувати тих, хто втратив рідних і близьких, і як не піддаватися втомі. «Нас вчать не говорити, що “я їх розумію”, бо я не втратив нікого, — каже отець Ігор. — Я розумію, що важко пережити втрату рідної людини, особливо на фронті. Але я до своїх людей часто на проповіді кажу: “Щоб у вас руки не опускалися — бо уявіть, якщо в наших хлопців, які є зараз на Лівобережжі, або в інших місцях, опустяться руки. Що тоді буде? То наші руки мають бути ще вище і допомогти їм всім, чим можемо. Тому вигорання в кожного є, але ми повинні заряджатися, дивитися на їхній приклад. Якщо вони всі вигорять, що тоді? Тому, кажу: Бог буде нашим джерелом натхнення, віри у нашу перемогу».
фінансово.
Щиро дякуємо!
