Капелан, що став натхненням для фільму «Врятувати рядового Раяна»

Коли кілька німецьких солдатів підняли гвинтівки, щоб розстріляти отця Френсіса Семпсона, капелана армії США, він намагався промовити Акт розкаяння. Але єдиними словами, на які він спромігся, були: «Благослови нас, Господи, і ці дари Твої…»

Ці слова могли би стати його останніми. Але їх урвав суворий крик: «Стійте! Не стріляти!»

Німецький унтер-офіцер зупинив страту, зрозумівши, що перед ним священник. Він показав отцю Семпсону свій католицький медальйон і фотографії свого немовляти. Згодом отець Семпсон згадував те миттєве відчуття братерства, що виникло між ним і ворогом, який поділяв його віру.

Капеланові вдалося повернутися до поранених, яких він доглядав: до солдатів, які брали участь у висадці в Нормандії. Мужній священник залишався з ними навіть тоді, коли решті  військових сил довелося відступити. Після того, як поранених евакуювали до дивізійного шпиталю, він продовжував невтомно піклуватися про них. За проявлений у ті дні героїзм він отримав Хрест «За заслуги».

Натхненням для створення фільму «Врятувати рядового Раяна» (1998) про пошуки самотнього рядового, чиї троє братів загинули у бою, став реальний інцидент, що відбувся приблизно у той самий час.

До капелана Семпсона звернувся інший десантник, Фріц Ніланд, який дізнався, що його брат Роберт був убитий і похований неподалік. Ще один його брат, Едвард, був збитий над Бірмою кілька тижнів тому й вважався мертвим.

Співчутливий капелан возив Ніланда сусідніми кладовищами, щоб знайти могилу Роберта. Але під час пошуків вони зробили жахливе відкриття. Вони знайшли могилу не Роберта, а Престона — ще одного брата, про долю якого Фріц нічого не чув. Можна тільки уявити собі почуття молодого десантника. Добре, що з ним поруч був священник.

Капелан Семпсон вирішив, що цей солдат бачив достатньо, і що його родина заслуговує на повернення додому принаймні одного з чотирьох синів. Тож він почав оформляти документи, щоб Фріца відправили додому (проти чого Фріц рішуче, але безрезультатно заперечував).

Цей інцидент став натхненням для фільму 1998 року, хоча подальший зв’язок між ними доволі слабкий. Фріц не загубився — йому довелося вистрибнути зі свого літака, і він опинився в тилу ворога на дев’ять днів, але згодом повернувся. Завдяки Божому провидінню, він був не єдиним сином Ніландів, який повернувся додому. Едвард також вижив — він був звільнений після річного інтернування у японському таборі військовополонених.

Служба Фріца закінчилася, але служіння отця Семпсона тривало. Згодом він опинився у Нідерландах і був ув’язнений у таборі, коли намагався врятувати американських військових під час битви при Балджі.

Протягом наступних чотирьох місяців він продовжував рятувати життя, піклуючись про ув’язнених солдатів фізично та духовно. Він добровільно залишився у бараках для рядових замість офіцерської казарми, яку йому пропонували. На Великдень він служив Месу для тисяч в’язнів разом із голандськими, польськими та французькими католицькими капеланами.

Коли Друга світова війна закінчилася і табір звільнили, отець Семпсон не пішов на відпочинок. Далі він служив у Кореї, а після призначення начальником капеланів армії відсвяткував Різдво разом із солдатами у В’єтнамі. «Падре-десантник», як його називали, помер 28 січня 1996 року, залишивши по собі задокументовані спогади про своє тривале капеланське служіння.