Коли сучасні кінематографісти беруться знімати фільми, події яких відбуваються на певному історичному тлі, це насторожує вже на рівні рефлексу. Тим приємніше, коли найгірші сподівання не справджуються.
Новий фільм за мотивами роману Александра Дюма «Граф Монте-Крісто» французьких сценаристів і режисерів Матьє Делапорта і Александра де Ла Пательєра викликав певне відчуття полегшення ще на етапі появи офіційного трейлера. Після того ж, як стрічка вийшла у прокат (на жаль, дещо загубившись серед маси розкручених Голлівудом — і переважно провальних — сиквелів-приквелів-переосмислень), стало зрозуміло: з Франції таки повіяв свіжий вітерець, і це не може не тішити.
1.Вдала адаптація сюжету
Новий «Граф Монте-Крісто» — це той рідкісний випадок, коли перебування у руках сценаристів пішло на користь першоджерелу. Хоча творчість Александра Дюма має певний культовий статус, не слід забувати, що його — безперечно, захоплюючі, яскраві і талановиті романи — були розважальною літературою, що друкувалася у журналах і оплачувалася відповідно до рядкового/знакового об’єму (з чим пов’язані такі чудасії, як, наприклад, перехід до спілкування короткими репліками персонажа, якому у минулій книжці було дозволено спілкуватися виключно жестами).
«Граф Монте-Крісто», у певному сенсі, є збіркою недоліків, характерних для масової літератури ХІХ століття: пістрявість і перенасиченість персонажами, місцями, подіями і сюжетними лініями; неприховане захоплення екзотикою і «таємницями Сходу» — популярний тренд тих часів, що нині виглядає доволі наївно; небезпечна наближеність головного героя до явища, відомого у сучасній літературі як «Мері Сью/Марті Стю» (надзвичайно привабливий, харизматичний, обдарований і компетентний у всіх галузях персонаж, якого всі обожнюють просто тому що ось такий він прекрасний). Сценаристи виконали копітку роботу над текстом, вирізавши те, без чого справді можна було обійтися, звівши по-новому певні сюжетні лінії і підкресливши те, на чому варто було наголосити, завдяки чому ми отримали міцну, виразну і передусім людську історію.
2.Моральне послання
«Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: “Мені належить помста, Я відплачу”, — говорить Господь» (Рим 12, 19). Ці слова апостола Павла є червоною ниткою, що тягнеться через весь сюжет «Графа Монте-Крісто» — і, на мою думку, творцям фільму вдалося її ще більше увиразнити. Ми бачимо, як абат Фаріа, розповідаючи Едмону Дантесу про скарби, заховані на острові Монте-Крісто, наголошує: їхня справжня цінність залежить тільки від того, скористається він ними для зла чи для добра.
Ми бачимо, як після втечі з ув’язнення Едмон, сповнений гніву, відкрито кидає виклик Богові перед вівтарем у храмі, кажучи, що візьме на себе Його роботу — а потім спостерігаємо за сумними наслідками такого зухвальства. Ми бачимо, як він, фанатично засліплений помстою, власноруч обертає на зло те, що могло стати найбільшим проявом добра у його житті — і це, зрештою, обертається для нього персональною трагедією. Навіть фінал тут виглядає поміркованішим: замість гепі-енду у стилі «…і жили довго і щасливо» Едмон, свідомий своєї поразки, фактично повертається у свою висхідну точку і вирушає у самотню подорож з надією нарешті відшукати мир для своєї роз’ятреної душі.
3.А що з «інклюзивністю»?
«Інклюзивність та репрезентативність» цієї стрічки, мабуть, змусили би продюсерів «Нетфлікса» плакати. Ніякої тобі расової, ґендерної і культурної різноманітності. Жодного ЛГБТК+ персонажа. Навіть розширення ролі жінки (а саме перетворення Гайде з екзотичної пташечки-декорації, яка часом викликає бажання пожбурити книжку у стіну, на людину, яка принаймні має власні мізки і мотивацію) обґрунтоване вимогами сюжету і здорового глузду. Виявляється, жіночого персонажа можна зробити цікавим не за рахунок приниження інтелекту персонажів-чоловіків до рівня равликів і без вихолощення усіх жіночих прагнень до абстрактного «сильного лідерства».
4.Нічого зайвого
Рейтинг нового «Графа Монте-Крісто» 12+ робить його чудовим варіантом для сімейного перегляду зі старшими дітьми — і для подальшого спільного обговорення. Кров і насильство присутні у фільмі рівно настільки, наскільки цього вимагає сюжет: хоч його не назвеш прогулянкою по галявині з єдинорогами, але у ньому немає набридливої фіксації на натуралізмі (натомість, не можна не відмітити, наскільки якісно поставлені бійки). Немає тут і фіксації на сексі: творці фільму врахували, що вони створюють історію родом із ХІХ століття, коли виникнення почуттів між чоловіком і жінкою не означало, що через п’ять хвилин вони разом опиняться у ліжку. До приємних «дрібничок» я би також віднесла те, що автори делікатно утрималися від майже обов’язкових у сучасному кіно штурханів у бік релігії та Церкви — як і від того, щоб показувати минуле підкреслено брудним, гнітючим, неприємним і злиденним (авжеж, на відміну від наших прекрасних, прогресивних і толерантних часів).
У підсумку можна сказати: незалежно від вашого ставлення до творчості Дюма, «Граф Монте-Крісто» — це просто цікавий, красивий, атмосферний і якісно зроблений фільм. Незважаючи на хронометраж (майже три години) час за його переглядом пролітає непомітно: чудово збалансована історія, у якій є місце і драмі, і трилеру, і коханню, і навіть дещиці тонкого гумору, добре заволодіває увагою і, що важливо, залишає по собі місце для роздумів.