Артур Конан Дойл, творець Шерлока Голмса, був вихований католиком, але замолоду відкинув віру своїх предків і поринув у небезпечний світ окультизму.
Одного зимового ранку, прогулюючись Вест-Ендом Единбурга, я помітив знайоме обличчя.
Безсумнівно, що зі стіни вікторіанського міського будинку на мене дивилися очі сера Артура Конана Дойла. Біля портрета був знак із написом: «Центр сера Артура Конана Дойла». Я подумав про те, щоби відвідати місце, яке, як я вважав, було присвячене пам’яті та спадщині творця однієї з найвідоміших літературних постатей: Шерлока Голмса.
Саме тоді я помітив ще один знак. Він пропонував різні «послуги» та інші види діяльності: будівля була центром спіритизму — іншими словами, некромантії. Стоячи там під поглядом Конана Дойла, я зрозумів, що ніколи не зможу переступити поріг такого місця. І тоді моє серце завмерло, коли я замислився про католика, великого письменника, який через особисте горе спокусився шукати притулку у небезпечній брехні.
* * * * * * *
У 1935 році Г.К. Честертон написав есей під назвою «Бог Шерлок Голмс». У ньому він говорить про культ, який тоді розвивався навколо вигаданого Дойлом детектива: «Це виходить за межі жарту. Хобі перетворюється на оману. … Реальний висновок полягає у тому, що Шерлок Голмс насправді існував, а Конана Дойла ніколи не існувало. Якщо нащадки читатимуть лише ці останні книжки, вони, безсумнівно, сприйматимуть їх серйозно. Вони уявлятимуть собі Шерлока Голмса людиною. Але він нею не був; він був богом».
Однак існує лише один Бог, а всі інші, кого такими вважають, насправді є лише гаданими «богами» — або й чимось гіршим. Стосовно багатьох речей, а особливо стосовно непередбачуваних наслідків поклоніння іншим «богам» будь-якого штибу, Честертон знав: такі пустощі можуть закінчитися трагедією.
Конан Дойл, шотландець, що отримав освіту у єзуїтів, був вихований католиком. Але замолоду він відкинув віру своїх предків, надавши перевагу достовірності науки і, що набагато зловісніше, різним аспектам заплутаного світу окультизму — зокрема, спіритизму.
Персонаж Шерлока Голмса вперше з’явився у 1887 році. Його популярність одразу зробила його творця відомою та багатою літературною знаменитістю. Однак на початку 1890-х років Конан Дойл відчув, що вигадування нових сюжетних поворотів і прийомів стало для нього нудним — так само, як і створений ним персонаж. До того ж, він побоювався, що детективи про Голмса затьмарюють його спроби серйозніших літературних починань. Конан Дойл витратив роки на дослідження історичних романів, переконаний, що завдяки їм він заслужить на повагу літературного світу. Натомість він виявив, що всі його зусилля приховані фікцією, зосередженою на Бейкер-стріт, 221B. Як Дойл не намагався, він просто не міг уникнути тіні Шерлока Голмса.
Але постраждала не лише творчість письменника. Як натякнув Честертон у своєму есеї, Голмс немов зажив своїм власним життям. Конана Дойла дедалі більше лякав очевидний парадокс його успіху: у свідомості читачів чим реальнішим ставав Голмс, тим менш значущим і реальним ставав автор. Зрештою Конан Дойл зрозумів, що у нього немає вибору: щоби знову жити, він мусить убити своє творіння.
У грудні 1893 року, через шість років після появи першого оповідання про Голмса, була опублікована «Остання справа Голмса». Це унікальне оповідання з циклу. На відміну від інших, у ньому не було жодної проблеми, яку потрібно було розв’язати, жодної безпорадної, неправдиво звинуваченої особи, жодної підказки, жодної чіткої розв’язки. Це було щось інше — більше схоже на «Франкенштайна» Мері Шеллі, ніж на детектив про Шерлока Голмса, тільки цього разу своє жахливе творіння шукав не Віктор Франкенштайн, а Конан Дойл. На Голмса, якого нібито переслідував професор Моріарті, насправді полював чоловік, який дав йому літературне життя.
Коли новина про «смерть» Голмса біля Райгенбахського водоспаду облетіла світ, для багатьох це стало шоком, а для декого й жалобою. Конан Дойл, навпаки, відчув лише полегшення, ба навіть радість — нарешті він був вільний. Принаймні, йому так здавалося.
Бо, як ми знаємо, Голмс не міг «померти» — або, скажімо так, його не можна було вбити. Натомість він піднявся з Райгенбахського водоспаду сильніший, ніж будь-коли раніше, навіть як тріумфатор. За кілька років Конан Дойл, безнадійний в’язень свого творіння, знову почав писати детективи, і був приречений робити це аж до самої смерті.
Подальших спроб втечі не було. Замкнений у реальності, яку ненавидів, Конан Дойл почав шукати звільнення деінде. На жаль, він не звернув уваги на свою відкинуту католицьку віру, а натомість подався до темряви, яка інтригувала його у молодості.
Конан Дойл, неспроможний покінчити зі своєю Немезидою, змушений постійно віддавати шану Голмсу, пішов «за феями». У 1917 році двоє англійських дівчат заявили, нібито мають фотографії з зображеннями «фей». У той час мало хто вірив їхнім заявам, але Конан Дойл повірив. Пізніше, спираючись на їхні заяви, він збирався опублікувати книжку під назвою «Пришестя фей». Як кажуть, коли хтось перестає вірити в Бога, це не означає, що тепер він ні у що не вірить — радше, що він вірить у будь-що. Саме у цю порожнечу ступив Конан Дойл.
Втрата сина у Першій світовій війні дуже вплинула на Конан Дойла. У пошуках розради він дедалі частіше звертався до спіритизму, але це було настільки ж помилково, наскільки й марно. Однак, починаючи з 1918 року, у його житті з’явилися книжки і книгарні, лекції й тури, оскільки Конан Дойл став «Святим Павлом спіритизму». З тих пір він почав витрачати на свою новознайдену «віру» більше енергії, ніж на будь-що інше. Як наслідок — на момент його смерті у 1930 році його репутація була підірвана.
* * * * * * *
Катехизм Католицької Церкви говорить чітко: «Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають “розкриття” майбутнього. Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і, зрештою, над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов’язані віддавати єдиному Богові» (ККЦ, 2116).
Прогулюючись мокрими від дощу вулицями Единбурга, я міг думати лише про те, що Конан Дойл проміняв свою католицьку віру на заворожливу брехню спіритизму, скарб — на безглузду підробку, правду — на брехню.
Переклад CREDO за: К.В. Тарлі, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
