Ми так рідко буваємо нахабні…

Роздуми над Словом Божим на четвер ХХХ звичайного тижня, рік ІІ

Кажуть, що нахабство — це друге щастя. Але не менш правильно прочитати цю фразу справа наліво: щастя — це друге нахабство. Це зухвалість. Бо часто, щоб бути щасливим — а отже, щоб робити щасливими людей навколо, — треба забути про багато псевдопобожних звичок.

Ми обростаємо побожними фразами: «Господь усе бачить», «Все вийде на добре», «Так-так», — тоді як нам конче потрібно когось, хто б казав: «Ти — свиня», крав у нас із тарілки їжу чи сміявся з ситуацій, коли ми пошилися в дурні.

Щастя — це друге нахабство, бо на нього треба наважитися. Люди часто вважають, що не мають права на щастя. Хоч би як безглуздо це звучало, але зухвалість часто межує зі смиренням. Деколи для смирення потрібно стільки ж байдужості до власного авторитету, скільки її буває тільки у нахабних людей. Інколи любі нам люди можуть сказати: «Іди геть!», а щастя — це залишитись і довести, як сильно вони помилялися. Така зухвалість вчить не боятися помилятись. Бо ми знатимемо, що нагле щастя не відчепиться від нас навіть тоді, коли нарубаємо дров і з тих дров можемо спалити всі мости.

Ісус — це наше зухвале щастя. Бо в сьогоднішньому уривку фарисеї кажуть до Нього: «Йди звідси!», а Він на це відповідає: «Ось Я виганяю бісів і приношу зцілення сьогодні й завтра, а третього дня завершу». Це навіть не «ні, я нікуди не піду». Це «ні, я нікуди не піду ні сьогодні, ні завтра. І навіть післязавтра ви Мене тут побачите». Зверніть увагу, що Ісус вживає навіть не майбутній, а теперішній час. Це навіть не «Я нікуди звідси не піду» — це «Я нікуди звідси не йду!» Як ви думаєте, заради кого це все сказано?

Дуже часто ми сприймаємо Бога «занадто побожним». Ми трясемося і боїмося жити, бо вважаємо, що Ісус, як і багато побожних людей у нашому житті, піде від нас, якщо ми попросимо піти, і здасться, якщо здамося ми. Ми сприймаємо Його як Марія Магдалина, коли вона приходила до Його гробу. В той час Він для неї був мертвим тілом. Любим тілом, найдорожчим тілом, — але тілом, яке тільки вона сама могла взяти, забрати у садівника, бо само воно нікуди не могло піти. А тим більше — прийти до неї.

Бог любить нахаб: жінка-ханаанянка, Петро, Марія і Марта, чоловік із притчі, який будив свого друга посеред ночі, щоб позичити в нього хліба, вдова-реп’ях… Ми так рідко буваємо нахабами в молитві до Нього! Ми так рідко дякуємо Господу за Його нахабство…