Сюзанна Аума не знала спокою з 2001 року, коли помер її чоловік, залишивши її з двома маленькими дітьми. Ставши вдовою у 27 років, вона опинилася в епіцентрі боротьби за виживання — рідня чоловіка не сприйняла її відмови повторно вийти заміж.
Страждання Ауми почалися ще до похорону чоловіка, коли зяті наказали їй віддати все успадковане від чоловіка майно. Вони мали на меті зробити жінку та її синів настільки уразливими, щоб чоловік, який би про них дбав, став запорукою їхнього виживання.
Потім жінку почали схиляти до ритуалів: від гоління голови до «очищення», яке полягало у «ритуальному сексі» з незнайомцем, після якого мав відбутися вступ у полігамний союз.
Аума відмовилася брати участь у цих традиціях, чим викликала на свою голову гнів родичів чоловіка. Вони назвали її впертою і вигнали з дому. Багато років вона мусила боротися за ділянку землі свого чоловіка, щоб мати змогу забезпечити майбутнє свого сина.
Як повідомляє CNA, такі випадки не поодинокі в західній Кенії, зокрема серед племені Луо, де «успадкування дружин» є глибоко вкоріненою традицією, що вимагає від вдови негайно прийняти наступну пропозицію про шлюб — бажано від родича чоловічої статі її покійного чоловіка.
Щоб залишити вдову у безвихідній ситуації, родичі можуть навіть зруйнувати її будинок. Чоловік, який пропонує вдові відбудувати житло, автоматично, «успадковує» її як свою дружину. Родичі нацьковують осиротілих дітей на матір, щоб вони змусили її погодитися, а у випадку відмови — поглиблюють ворожнечу між ними.
На дітей також тиснуть, щоб вони не мали нічого спільного зі своїми матерями, які обрали християнство, а не поганські традиції. Ось чому багато членів групи підтримки «Вдови святої Моніки» у кенійській архідієцезії Кісуму, почуваються «самотніми у світі».
Ця група була заснована у 1984 році для підтримки жінок, які відмовилися «перейти у спадок». За словами отця Лаврентія Омолло, капелана групи, на момент заснування ситуація була жахливою, і цими жінками опікувалися католицькі місіонерські центри. Він говорить, що «успадкування дружин» — це серйозна душпастирська проблема у цьому регіоні.
Архієпископ Маврикій Мухатія Макумба підтверджує слова капелана, кажучи, що «Вдови святої Моніки» стали єдиною надією для жінок, які в іншому випадку мусили змиритися з власним «успадкуванням» і приєднатися до полігамного союзу.
«”Успадкування” — це серйозний виклик. Це культурна проблема, але ми повільно її долаємо, тому що завдяки цій групі все більше і більше жінок вважають за краще долучитися до неї, а не “перейти у спадок”», — каже він.
Архієпископ розповів, що за відмову від традиції жінки зазнають остракізму з боку родини і громад. Серед їхніх труднощів — нескінченні судові тяганини за майно, відторгнення і звинувачення у будь-якому нещасті, яке спіткає родини.
«Мій чоловік загинув внаслідок нещасного випадку, коли ми тільки будували будинок, — розповідає Маргарита Омва, що входить до «Вдів святої Моніки» з 1996 року. — Після його смерті родичі перекрили лише невелику частину будинку, а решту залишили без накриття, щоб змусити мене знайти чоловіка, який доробить дах — і цим загнати мене у пастку. До кого б я не зверталася, ніхто не хотів мені допомогти».
«Родичі мого чоловіка почали нацьковувати на мене дітей, починаючи зі старшого сина. Він категорично відмовився заходити в мій будинок. Він не їв мою їжу і відмовлявся зі мною розмовляти. Він бачив у мені ворога, тому що я відмовилася від “успадкування”», — каже жінка.
Сина Маргарити, хворого на ВІЛ, також змусили повірити, що його хвороба — це наслідок «нечистоти» його матері.
«Мене звинувачували в будь-якому нещасті, яке спіткало сім’ю, — згадує Омва. — Зрештою, родичі мого покійного чоловіка переконали мого сина піти геть і оселитися подалі від мене. Я вдячна, що принаймні на смертному одрі він визнав, що у нього ВІЛ, і що ми могли поспілкуватися».
Хоча жінці вдалося примиритися з сином, її стосунки зі свекрами так і не покращилися.
«Вони робили зі мною дуже погані речі, намагаючись змусити мене вийти заміж повторно. Вони обговорювали моє покарання на кланових зборах. Але я постійно нагадувала їм, що у день поховання чоловіка я дала обітницю, що в моєму житті є місце лише для нього, і що у ньому ніколи не буде місця для іншого чоловіка», — розповідає вона.
Отець Омолло каже, що у той час як інші люди вірять у обітницю «доки смерть не розлучить нас», Вдови святої Моніки кажуть «доки смерть не об’єднає нас», відмовляючись повторно вийти заміж.
«Це люди, які хочуть бути вірними Таїнствам хрещення та подружжя; які не хочуть, щоб будь-що — навіть традиції — стояло на їхньому шляху до Святого Причастя», — каже він.
Розаліна Аума, що долучилася до групи у 2002 році після смерті свого чоловіка, також розповіла про проблему поширення ВІЛ у регіоні. За її словами, вдови часто виходять заміж повторно, не знаючи, що їхні покійні чоловіки заразили їх вірусом. Деякі люди взагалі не вірять, що ВІЛ існує, і звинувачують у викликаних вірусом хворобах чаклунство.
«Чоловік, який займається ритуальним сексом, робить це з багатьма жінками, оскільки його “робота” полягає в “очищенні вдів”. Це одна з основних причин поширення вірусу», — зазначає вона.
Сюзанна Аума, говорячи про соціальну стигматизацію тих, хто відмовляється одружуватися повторно, зазначає: «Як тільки ви вирішуєте наслідувати Христа і відкидаєте місцеві традиції, вас миттєво відкидають. Вас стигматизують і відлучають від ваших дітей. Вас вважають нечистою і негідною спілкування з будь-ким, навіть власними дітьми». За її словами, через цей острах навіть деякі християни, що ходять до церкви, досі виконують традиційні ритуали.
«Через це неприйняття так легко впасти в депресію. Але коли ми збираємося разом і ходимо одне до одного в гості, все стає легше, — підсумувала вона. — Священники — це єдині люди, до яких ми біжимо з нашими викликами. Іноді ми навіть перевантажуємо їх своїми проблемами».
Говорячи про покровительство святої Моніки, отець Омолло зазначає, що тутешнім вдовам легко налагодити з нею стосунки, адже вона була не лише вдовою, а й африканкою.
«Вони ставлять себе на місце святої Моніки, матері святого Августина, — каже він. — Коли Августин бунтував, його мати зблизилася зі священниками, просячи їх молитися за її сина. Згодом Августин став священником і єпископом. Те саме роблять наші вдови, намагаючись захистити своїх дітей від впливу згубних традицій».