Адвент — це такий трохи дивний час, який, на відміну від Великого Посту, ми щоразу переживаємо якось по‑іншому, і часом нас кидає з крайності в крайність: то цілковита пустеля й тиша — то метушлива радість і побожна активність. Буває і так, що Адвент минає непоміченим і Різдво застає нас зненацька: не готових, не зібраних і, традиційно, шокованих швидкоплинністю часу.
Нам важко тримати якийсь умовний (уявний?) баланс. Особливо зараз: поки для інших людей світ обертається із шаленою швидкістю і вони не встигають жити життя — у нас усе сповільнилося й завмерло. Життя стоїть «на паузі» і ми немовби чекаємо, що воно ось-ось обірветься, тому живемо «на мінімалках»: не тішимося самі й іншим теж «забороняємо», бо немає з чого та й не на часі; не святкуємо нічого, бо нема чого і знову ж таки — не на часі усі ці «танці на кістках»; нічого не плануємо, ну бо хто його знає, чи буде завтра, — але й одним днем теж не живемо, бо треба думати, як завтра жити… Це жахливий стан, у якому зараз перебуває дуже багато людей — і буде ще більше; а все тому, що людству вдалося спотворити навіть розуміння радості і звести її виключно до поверхової емоції.
Саме тому нам так відчайдушно потрібен цей час Адвенту. Адже в усі часи його завданням було повертати людям справжню радість — глибоку і наповнену сенсом. Адвент — це наші «ліки від завмирання», що пройшли успішні багатовікові «клінічні випробування» на душах багатьох поколінь християн і їхня ефективність доведена. Адже це час реактивації наших внутрішніх і зовнішніх ресурсів, щоб ми мали сили вибігти на зустріч Божому Дитятку з радістю і наповнюючи свої дні життям, вірою та надією.
Як це зробити? Святий Апостол Павло у листі до солунян дає підказку, яка цілком добре годиться також і для нас. Я пропоную реалізувати її у чотири прості кроки.
1.Втішайте один одного і будуйте один одного… (1 Сол 5,11)
Замініть слова критики на слова підбадьорення, а гострі зауваження — на підтримку. Зробіть крок до примирення з тими, з ким були у сварці. Це дає відчуття миру та рівноваги. Відвідайте тих, кому самотньо; зателефонуйте до тих, із ким давно не спілкувалися; запросіть на гостину когось, кому нема куди йти. Будьте уважні також і до щоденних потреб своїх ближніх. Допоможіть тим, хто в потребі: грошима, їжею чи одягом. Долучіться до волонтерської ініціативи. Дайте людям трохи тепла і світла в ці тяжкі часи. Поділіться з іншими надією і добрими думками. Ніщо не втішає людину більше, ніж присутність поруч іншої людини — уважної та турботливої.
Адвент — це нагода створити простір любові, радості й надії, де кожен може відчути тепло Божої присутності через добрі справи та взаємну підтримку. Це також добрий час для створення сімейних традицій, які будують і зміцнюють зв’язки між членами родини, створюють атмосферу близькості та єдності. Будьте добрими й уважними до близьких людей — і вони понесуть у світ вашу доброту, й він ставатиме кращим.
2.Завжди радійте (1 Сол 5, 16 )
Дивна настанова, чи не так? А в наш час вона взагалі здається недоречною. Однак та радість, про яку говорить Апостол Павло, походить від близькості з Богом і не залежить від зовнішніх обставин. Ця радість є глибокою і постійною, її джерело — усвідомлення Божої любові та присутності, а також Божа обітниця спасіння. Ця радість виникає з нашої віри у Воскресіння й вона завжди доречна і завжди на часі, адже Бог є з нами навіть у найважчі моменти нашого життя і нашої історії. Вже саме усвідомлення того, що ми люблені Богом аж настільки, що Він дав нам свого Єдинородного Сина,— це сам по собі вагомий привід для неустанної радості.
В час Адвенту ця радість має відчуватися особливо глибоко і з трепетом. Ми всі разом із Марією перебуваємо при надії, ми разом із Нею очікуємо найпрекраснішої миті — народження Дитятка, в особі якого Бог виконує свої обітниці. А ми крок за кроком маємо виконувати свої. Тож радість, про яку говорить апостол Павло, — це не емоція, а стан серця. Вона нагадує нам, що народження Спасителя — це джерело справжнього миру і щастя, яке залишається з нами навіть у найтемніші часи. Адвент — це період «тренувальних переймів» перед тим, як разом із Христом народиться на світ наша справжня християнська радість. Тож уперед — вчімося практикувати повсякчасну радість малими кроками!
3.Моліться без перерви (1 Сол 5,17)
А працювати коли? А з людьми спілкуватися? Тут думаєш, де взяти час на ранішню молитву і сили на вечірню, і щоб разом із дітьми, щоби при запаленій свічці… А він зі своїм «моліться без перерви»!
Ми наче й знаємо з численних проповідей, катехиз і конференцій, що Апостол Павло не закликає нас до «клепання» формальних молитов 24/7. Ми розуміємо, що він так заохочує нас до життя у Божій присутності, щоби Бог був невід’ємною частиною нашої щоденності. Але знати — це одне. А от як це зробити? Ну, до прикладу, так: «Боже, будь зі мною у цій справі»; «Боже, дякую за цей день, людину, думку, подію…» В сучасному швидкому, перенасиченому інформацією, галасливому світі це справжній виклик, але Адвент — чудовий час, щоб навчитися такого усвідомленого проживання дня з Божою поміччю. Навіть ті декілька секунд, коли ми перед початком роботи чи перед важливою розмовою, справою або завданням звертаємось до Бога і просимо Його нам у цьому благословити, — зміцнюють наше відчуття присутності Бога і свідчать про нашу до Нього довіру.
Ну і зрештою: якщо людина хоче молитися, то навіть смартфон їй у цьому не завадить, а навіть допоможе. Є різні молитовні додатки; аудіоБіблія; роздуми над Євангелієм; розарій онлайн; ба навіть налаштування банального нагадування, щоби відкласти все і помолитися Ангел Господній там теж можна організувати. Треба просто захотіти!
Словом, варто використати час Адвенту, щоби не тільки зрозуміти, що молитися без перерви — це не просто знаходити час для звичних молитов, але й почати вчитися жити з Богом у кожному моменті.
4.За все дякуйте (1 Со. 5,18)
Це теж серйозний виклик: адже вдячність, як і неустанна молитва, вимагає усвідомленого проживання кожного дня. Вдячність — це вибір бути уважним до життя і людей довкола. Але це також спосіб зберігати внутрішню рівновагу навіть у найважчих умовах. Вдячність здатна змінити наше ставлення до будь-яких обставин. Навіть в умовах війни, коли ми постійно перебуваємо у потенційній небезпеці, а навколо так багато горя і страху, — ми навіть в усьому цьому маємо багато причин для вдячності. Саме зараз, саме за таких обставин, слова Апостола Павла набувають особливої ваги. Бо хоч війна і нагадує нам про крихкість життя, але водночас змушує цінувати навіть найпростіші речі.
А щоб їх цінувати і навчитися за них і за все дякувати — треба навчитися усе це помічати. Треба тренувати «очі» серця, щоби бачити, як серед драматичних і важких подій діється багато добра; щоби помічати, як Бог діє посеред хаосу війни, і не забувати казати Йому: «Дякую Тобі, Боже, що Ти є зі мною і не даєш мені розсипатися від болю і страху». Нам треба навчитися помічати тих, через кого Бог діє, і дозволити Йому діяти через нас для інших. У важкі часи найбільше зворушує людяність, і саме прояви людяності викликають найбільший сплеск вдячності. У кризові часи вдячність — це спосіб підтримати одне одного. Дякуючи за труд волонтерів, військових, лікарів, за служіння священників, черниць і звичайних людей, які допомагають де можуть, ми тренуємо «очі» серця, щоби бачити ще інші причини і приводи для вдячності. Слова подяки чи жести вдячності об’єднують людей і зміцнюють дух спільноти. Це важливо, особливо зараз, коли люди потребують підтримки і порозуміння. Навіть у найтемніші часи вдячність може стати джерелом сили, що допомагає не лише виживати, але й зберігати віру, надію і любов.
«Тому втішайте один одного і будуйте один одного, як то ви й робите. (…) Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1Сол 5, 11.16-18)
Ну що ж — вперед! Ніхто не казав, що все це легко, і, можливо, нам доведеться раз по раз починати усе від початку. Але це не означає, що ми невдахи; це означає, що ми готові боротися з лінню, духовним заціпенінням і не готові опускати руки. Нехай Адвент допоможе усім нам прийти до ясел Ісуса наповненими добром, радістю, миром і вдячністю.
фінансово.
Щиро дякуємо!
