Від початку повномасштабної війни Кустодія Братів Менших Капуцинів в Україні відповідає на нагальні потреби, з якими до них звертаються люди.
За цей час капуцинський монастир на Лівому березі в Києві ставав і сховищем від обстрілів, і прихистком для біженців, і хабом для волонтерів. Тепер, натхнені прикладом свого покровителя, святого Отця Піо, вони допомагають матерям захисників, які загинули на фронті, пише Vatican News.
«Ніякого планування не було. Вся наша діяльність організовувалася спонтанно, бо важко приготуватися до війни… Я цього раніше ніколи не переживав; тому, щоб відповідати на щоденні виклики, треба було мати відкриті вуха, відкриті очі», — розповідає брат Сергій Кіппа OFMCap, Настоятель Кустодії, згадуючи з початок повномасштабного російського вторгнення. Відтоді й донині спільнота їхнього монастиря безперервно служить людям, які стукають у двері їхньої парафії та в двері їхніх сердець.
Перші фази війни і служіння
«Початок війни я зустрів тут, у Києві, — каже брат Сергій. — Серед ночі мені зателефонували й кажуть, що Бориспіль бомблять. У монастирі почався рух, брати повиходили з кімнат. На небі виднілися спалахи світла, здалеку долітав звук вибухів».
На лівому березі Дніпра у столиці лінії метро пролягають не під землею, а на поверхні, тому станції метро там неможливо використовувати як бомбосховище. Тому першою спонтанною реакцією братів-капуцинів на потреби киян було створили прихисток у підвальних приміщеннях свого монастиря, де люди могли сховатися від обстрілів, виспатися і перекусити. Пізніше люди за дня ходили додому, але ввечері поверталися ночувати у сховищах. З кожним таким етапом капуцини переобладнували, відповідно до вимог, як зовнішні умови свого побуту, так і спосіб праці. І щоразу це вимагало від них готовності пристосуватися і вчитися чогось нового.
«Після цього була небезпека, що замкнеться кільце навколо Києва, — розповідає далі брат Сергій, — і ми бачили, що треба допомагати людям звідси виїжджати, бо вже важко було виїхати. Деякі магістралі були перекриті окупантами, люди виїжджали різними об’їзними дорогами; був цілий потік машин. І ми старалися організовувати виїзд для людей, домовлялися з братами за кордоном. У Львові наші брати волонтерили на вокзалі. Отже, це був етап інтенсивного руху».
Говорячи про звільнення Київщини від окупантів, на початку квітня 2022 року, настоятель капуцинів пригадує про іншу подію, яка передувала цьому: 25 березня 2022 р., в урочистість Благовіщення, в базиліці св.Петра у Ватикані Папа Франциск здійснив присвячення України, росії та всього людства Непорочному Серцю Марії. Брат Сергій вважає це не збігом, а Божим діянням.
«Тоді в нас почався новий етап, — каже він. — Уже не було багато людей, бо місцеві звідси виїжджали. Але після того, як звільнили населені пункти, такі як Ірпінь, Буча і багато інших на Київщині й Чернігівщині, — всі побачили, скільки там було завдано горя. І тоді з різних куточків світу почали приїжджати люди, щоб допомогти. Ми тут бачили стільки прекрасних, відкритих людей з різних країн! Але їм теж треба було десь зупинитися, переночувати, помитися, поїсти. І ми стали такими центрами для волонтерів: вони опікувалися нашими людьми, а ми могли опікуватися ними, щоб вони теж добре почувалися. Це був прекрасний час єдності між дуже різними людьми — людьми доброї волі, причому не завжди християнами чи католиками».
Нові потреби
Після цієї фази, яку наш співрозмовник називає «фазою волонтерських хабів», брати капуцини зосередили свою увагу на прийнятті переселенців зі східних територій країни, де відбувалися жорстокі бої. Перед багатьма храмами і благодійними організаціями почали формуватися колони людей, які залишилися без нічого і потребували найнеобхіднішого. «При деяких наших монастирях діють осередки Карітасу, які тоді здійснили дуже важливу роботу, — згадує брат Сергій. — Наприклад, у Дніпрі перед їхнім осідком стояла черга з півтори тисячі людей. Але, знову ж таки, це тривало недовго, бо йшлося про людей, які в житті можуть давати собі раду. Просто так сталося, що мусили тікати. Але пройшло трохи часу, і вони освоїлися в нових регіонах; і натовпи тих, кому потрібна найневідкладніша допомога, зникли».
Після цих етапів інтенсивної діяльності брати-капуцини в Києві почали роздумувати над своїм служінням на наступному етапі війни. «Ми шукали, питали Бога, як далі рухатися», — розповідає настоятель, додаючи, що натхненням для них стала благодійна діяльність святого Отця Піо, який є покровителем Кустодії Братів Менших Капуцинів в Україні. Так виникла ідея започаткувати проєкт, що має назву «Дати мамі надію».
Допомога матерям захисників, що загинули на фронті
Брат Костянтин Морозов OFMCap розповів, що реалізацією проєкту займається команда, яка сформувалася ще в перший рік повномасштабної війни. Наприкінці 2022 року їхні італійські співбрати запропонували допомогу в реалізації проєкту. «І ми разом із Християнською службою порятунку створили центр реабілітації матерів, — каже брат Костянтин. — На сьогодні ми вже провели понад 20 сесій. На початку вони тривали три дні, потім п’ять днів; часом доходить до семи, залежно від груп».
До їхньої команди входять психологи, реабілітологи та інші фахівці. «Аналізуючи нашу діяльність, можна зробити висновок, що це своєрідна “реанімація душ”», — каже брат Костянтин. Після такої трагедії, як втрата дитини, у багатьох жінок дух зранений, надломлена надія; і з цим багато хто не дає собі ради, впадає в депресію. «Іноді це триває навіть десять років, — уточнює капуцин. — Деякі жінки з 2014 року носять цю біду в серці. Ми зустрічаємо їх у такому стані; й питання в тому, як із цього вийти. Ми побачили, що потрібно дбати не лише про душу, але й про тіло: створили зал із тренажерами, де вони фізично поправляють свій стан. Можна сказати так, що вони згорблені горем також і фізично, тому ми допомагаємо їм випростатися. Потім також пробуємо “випростати” їхній дух і показати, що не треба дивитися тільки на землю, але піднятися, піднести свої очі вгору, до Бога — і до ближнього. Ми пробуємо допомогти цим матерям побачити, що в неї, можливо, є ще інші діти; можливо, невістка, онуки; є інші люди».
Одним з елементів реабілітаційного процесу для матерів, як зауважив священник, є сеанс у салоні краси, де жінки «згадують про свою жіночність». «Таким чином, — підкреслив він, — ми “витягуємо” з них усмішку, яка є знаком надії».
Людина має хотіти продовжувати жити
Після сесій у реабілітаційному центрі матері загиблих часто продовжують відвідувати різні групи підтримки чи організації, де спілкуються, допомагають одна одній, а також займаються волонтерством. «Ми заохочуємо їх після нашої реабілітації, щоб вони увійшли в це служіння, щоб вони думали про інших, ішли далі вперед, — пояснює брат Костянтин Морозов. — “Дати мамі надію” — це сила, яка їх веде уперед».
Священник поділився тим, що деякі люди після втрати рідної людини ризикують втратити не лише надію, але й віру. «В одній родині розповіли, що раніше вони молилися щодня, щовечора. Молилася вся сім’я: бабуся, мама, онучка. Але потім, коли сталося горе, бабуся, як сама розповіла, перестала ходити до церкви, перестала вірити. А невістка каже, що вона тепер атеїстка. Тому після пережитого жахіття є велике зранення», — зазначає священник.
Він розповів, як допомагає людям знову налагодити діалог із Творцем: «Найпростіша молитва — це поставити свічку, і я пропоную тим матерям просто поставити свічку за сина, який загинув, або за дочку, за своїх найближчих живих — і потім за самих себе, щоб Господь зцілив рани, які в них є».
Проєкт «Дати мамі надію» — це перший рівень реабілітаційного процесу, й він полягає в тому, «щоб людина жила, щоб вона хотіла жити, щоб вона хотіла продовжувати жити». Капуцини планують організувати також наступні рівні, що будуть зосереджуватися на вірі та любові. Священник пояснив, що, завдяки благодійникам, реабілітація для матерів загиблих є безкоштовною і для участі в ній достатньо звернутися до них через соціальні мережі або прийти особисто в їхній осідок, розташований у Києві на Лівому березі, за кілька зупинок від метро «Лівобережна».
фінансово.
Щиро дякуємо!
