27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Катастрофи (Шоа, Голокост). Цей спомин встановила ООН 2005 року, призначаючи його на день звільнення концтабору Аушвіц, польською — Освенцім.
Сьогодні, коли ми споминаємо вже 80‑ту річницю звільнення в’язнів Аушвіца, варто згадати й те, що серед цих людей було також немало католиків, зокрема духовенства та богопосвячених осіб.
Після молитви «Ангел Господній» у неділю, 26 січня 2025 р., Папа Франциск підніс заклик, приурочений до Дня пам’яті жертв Голокосту. «Жахіття винищення мільйонів євреїв та людей інших віросповідань у ті роки не можна ні забути ані заперечувати, — сказав він. — Поновлюю мій заклик до всіх спільно трудитися над викоріненням лиха антисемітизму, а також усіх форм дискримінації та релігійних переслідувань».
Серед близько 1,3 мільйона в’язнів німецького нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау, переважно євреїв, були також щонайменше 464 священники, клірики, монахи і 35 черниць. Вони потрапили до Освенціма з усієї Польщі, а також з інших окупованих країн Європи: Франції, Чехії, Австрії. Половина їх загинула — в Освенцімі чи інших таборах, куди їх перевели.
«Через особливо жорстоке поводження зі священнослужителями з боку СС, а також з огляду на їхню позицію і поведінку в концтаборі, вони становлять важливу дослідницьку групу», — зазначає Тереза Вонтор-Ціха, співробітниця дослідницького центру Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.
Мученики Освенціма
Трагічна доля духовенства, ув’язненого в концтаборі, підтверджує те, що для багатьох із них це був час великих випробувань. Те, що більшість із них діяли згідно за своїм покликанням, засвідчене фактом, що багато з них були удостоєні найвищих відзнак у Католицькій Церкві — беатифікації чи канонізації. Серед мучеників Аушвіца найвідомішою постаттю є о.Максиміліан Марія Кольбе, який віддав життя за співв’язня й помер у голодній камері блоку 11. Ця подія мала широкий відгук серед ув’язнених, ставши для них своєрідним духовним пробудженням. Дехто з в’язнів надовго запам’ятав зустрічі з отцем Кольбе, коли він розмовляв із ними чи слухав їхні сповіді.
Унікальним свідком тих часів є розарій, що зберігається в Освенцімській парафії св.Максиміліана у незвичайному релікварії — у формі статуетки Діви Марії.
Історія дерев’яної вервиці св.Максиміліана пов’язана з останнім етапом його життя. Священник-францисканець, засновник Лицарів Непорочної, мав його при собі під час арешту та у в’язниці Павяк у Варшаві, в лютому 1941 року. Один з охоронців, знайшовши розарій, вдарив отця в обличчя й розтоптав вервичку. Відтоді отець Кольбе, який позбирав розсипані намистинки, тримав розарій під пахвою, в полотняному мішечку. Так він його проніс 28 травня 1941 року і в концтабір Аушвіц.
Там до нього якось підійшов підліток, в’язень табору Вільгельм Желязни. Він хотів покінчити життя самогубством, кинувшись на електрифікований колючий дріт. Тоді отець Кольбе віддав йому свій розарій. Хлопчина почав молитися. Коли за деякий час він хотів повернути вервичку власникові, виявилося, що отець Максиміліан уже мертвий. Желязного звільнили з Аушвіца. У 1970‑ті роки він подарував цю святиню Церкві.
Серед 108 мучеників Другої світової війни, яких виніс до слави вівтаря св.Йоан Павло ІІ у Варшаві 13 червня 1999 року, були й інші мученики Освенціма: о.Ян Антонін Баєвський OFM Conv, о.Станіслав Тимотеуш Трояновський OFM Conv, бр.Пьотр Боніфацій Жуковський, о.Пьотр Едвард Данковський з Краківської архієпархії, о.Болеслав Стшелецький та о.Казімєж Сикульський з Радомської дієцезії, о.Роман Сітко з Тарновської дієцезії, о.Войцех Нєрихлевський CSMA, брат Фелікс Дуцкі OFM Cap, о.Аніцет Коплінський OFM Cap, о.Юзеф Ковальський SDB, о.Юзеф Янковський SAC, а також монахині: с.Марія Клеменса Сташевська OSU та с.Катажина Целестина Фарон SNMNP.
Служителі інших Церков
Грузинська Автокефальна Православна Церква визнала святим архімандрита Григорія Перадзе, професора Варшавського університету, якого відправили в Освенцім за допомогу євреям. Є дві версії його смерті. За однією, православний священник узяв на себе провину за крадіжку хліба з тюремної кухні, врятувавши від загибелі весь барак. За другою версією, він добровільно пішов на смерть замість ув’язненого, про якого знав, що той був батьком сімейства.
Також Пресвітеріанська Церква Шотландії визнала героїзм Джейн Хейнінг, яка працювала місіонеркою в Будапешті під час Другої світової війни. Її заарештувало гестапо і перевезло до Освенціма. Тут вона загинула 1944 року. Ізраїльський інститут Яд Вашем нагородив її медаллю та званням «Праведник народів світу».
Духовенство в Аушвіці
Одразу після прибуття до табору їх відправляли до штрафної роти. Там із них жорстоко знущалися, часто навіть до смерті. Багато священників втратили життя в концтаборі з виснаження чи хвороб.
Священнослужителів ув’язнювали також в інших таборах, насамперед у Дахау, який за рішенням влади Третього Рейху був основним місцем ув’язнення духовенства з усієї Європи.
Серед численних розповідей, які відображають випробування духовенства в концтаборі, одна стосується смерті салезіянського священника о.Юзефа Ковальського, який таємно відслужив кілька Мес у 1941 році в табірних блоках. Під час обшуку перед транспортуванням групи священнослужителів до табору Дахау в нього знайшли розарій. Незважаючи на наказ, священник не потоптав вервичку, за що його повернули до штрафної роти, яка працювала в Аушвіці-Біркенау.
В’язні копали дренажну канаву, що звалася Königsgraben (Королівська канава). 10 червня 1942 року частина команди спробувала втекти з місця робіт. На покарання, кількадесят інших копачів були розстріляні, а понад 300 в’язнів відправлено в газову камеру. З невідомих причин, із цієї групи кількох в’язнів вилучили, зокрема о.Ковальського. Для них почався період тортур: їх скидали з насипу, топили у гної, заставляли копати болото. Одного разу капо викликав о.Ковальського: наказали йому стати на бочку і виголосити проповідь. Священик помолився «Під Твою милість», «Отче наш», «Радуйся, Маріє». Коли він закінчив, капо Кароль Лангенхаген спихнув священника з бочки і став бити ногами. Через кілька днів, у ніч проти 4 липня, о.Ковальського знову викликали; цього разу капо Юзеф Мітас. Наступного дня той же капо показав одному з в’язнів тіло священника, вкрите калом. Швидше за все, його втопили в бочці з нечистотами.
Душпастирі концтабору
Священнослужителів привозили до Освенціма до кінця існування табору. Зазвичай їх позначали червоним трикутником — як політичних в’язнів — і поводилися з ними гірше, ніж з іншими в’язнями. Їх швидко відправляли у штрафну роту, де була дуже висока смертність.
Колишні в’язні згадували героїзм священників і духовну допомогу, отриману від них. Єжи Корчовський згадує анонімного священика з Любліна, який разом з іншими читав вечірні молитви. Священникам іноді вдавалося служити таємні Меси, на які були присутні лише їхні найдовіреніші люди. Також вони сповідали співв’язнів.
«Бувало навіть, що в таборі поверталися до віри й люди найбільших сумнівів. Я вважаю, що віра і молитва врятували мене від вірної смерті під час тифу», — згадує в’язень Освенцима Юзеф Майхшак.
Є свідчення про ситуацію, коли один із в’язнів Освенціма, єврей походженням, зворушений сценами жорстоких убивств, розмовляв з о.Юзефом Вибранцем, а потім попросив уділити йому Таїнство хрещення.
Дехто згадує, що до так званого Блоку смерті якось діставалися комуніканти й гостії. Ув’язненим загрожувала сувора кара за уділення або прийняття Причастя. Про це згадує Павел Брожек, говорячи про о.Каню, настоятеля катовіцької парафії св.Христофора, який загинув в Освенцімі за уділяння сповіді й Причастя.
Концтабір Аушвіц постав у 1940 році. Комплекс табору складався з трьох частин. У 1940 році був створений табір Аушвіц-I (так званий Штаммлагер — головний табір). Перший транспорт в’язнів прибув до Аушвіца 14 червня 1940 року: 728 чоловіків із в’язниці в Тарнові. Через два роки перший транспорт ув’язнених прибув до Аушвіца-II, або Біркенау. Масове вбивство євреїв почалося тут у перші місяці 1942 року. Аушвіц-III складався з близько 40 підтаборів (Aussenlager), найбільший з яких був розташований у Моновіце (Monowitz).
Історія Аушвіца не закінчилася з визволенням
27 січня 1945 року радянські війська звільнили гітлерівських в’язнів концтабору Аушвіц. Але історія цього табору не закінчилася щасливим звільненням.
Уже за кілька місяців після приходу Радянської Армії в Польщу НКВД стало ув’язнювати у чудово підготовленій «фабриці смерті» своїх в’язнів — німецьких полонених, але також цивільних людей. Концтабір, забраний в однієї тоталітарної системи, перейшов під руку іншої. Аушвіц «звільнили» для того, щоб тримати там захисників незалежності Польщі, які боролися проти радянського «визволення». Там перебували воїни Армії Крайової та діячі польського антирадянського підпілля.
Зайнявши Аушвіц у 1945 році, радянські солдати влаштували «танцмайданчик» на даху крематорію. Фото: Інститут національної пам’яті. На даху поставлено лавочки для відпочинку втомлених танцюристів, у центрі — імпровізована «естрада» для музикантів.
Радянські війська звільнили Аушвіц у 1945 році, однак діяти концтабір продовжував до середини 1946 року. Частина «відокремлених місць утримання» для незадоволених новою владою, за даними істориків ІPN, діяла до 1949 року.
фінансово.
Щиро дякуємо!
