30-річна Вікторія вже два роки служить як військова лікарка і займається евакуацією поранених із фронту.
Долати найважчі моменти у цьому важкому — фізично і морально — служінні їй допомагає глибока віра. «Я багато разів пересвідчувалася і бачила, як Господь рятує і віруючих, і невіруючих людей, ніби промовляючи через певні обставини: “Я тут, Я тебе не покинув”», — розповідає вона для Vatican News.
Під час коротких перерв у службі молода українка їздить зі сходу країни до Києва, щоби складати іспити в медичному університеті, де навчається на останньому курсі. До університету вона закінчила медучилище, а потім працювала в терапевтичному відділенні однієї з київських лікарень.
Свідоме рішення залишитися і допомагати
На початку повномасштабної війни Вікторія перебувала в столиці; і в той час, коли багато хто виїжджав із міста, вона вирішила залишитися. «Я розуміла, що все одно всі не виїдуть, — згадує вона. — Насамперед, залишаться люди, які мають певні фізичні обмеження або не можуть виїхати через певні обставини свого життя. Але залишаться також наші військові, яким буде потрібна медична допомога. І оскільки я за освітою медик, то вирішила залишитись у Києві. У мене не було багато часу на роздуми, але це було свідоме рішення».
Докладати всіх зусиль, щоб рятувати життя
На передовій молода жінка працює у складі екіпажу, що складається з водія та медика. «Нас тільки двоє, тому що медиків дуже мало і екіпажів, відповідно, також мало». В реанімаційних екіпажах є третя людина — анестезіолог. Вікторія час від часу працює в таких екіпажах, але «робота реанімаційного екіпажу надзвичайно складна фізично».
«Наприклад, ми приїжджаємо в певне місце, забираємо складного пацієнта, на штучній вентиляції легень, він несвідомий. Ми його веземо до госпіталю, де йому надають повноцінно допомогу. І коли повертаємось до місця дислокації, в нас вже знову може бути виїзд. Дорога туди й назад триває вісім годин; фізично це важко і ми час від часу робимо ротації: хтось на реанімації, а хтось на стабільніших пацієнтах. Хоча на війні такого поняття, як “стабільний пацієнт”, немає, бо насправді кожен, кого ми забираємо, може стати нестабільним у дорозі. Тому щоразу це відповідальність, щоразу це робота, викладання ‘на повну’, бо інакше ми не врятуємо життя. Ми мусимо рятувати життя людей і дякувати тим військовим, завдяки яким можемо навчатися і продовжувати своє життя тут».
Вікторія додала, що іноді їх викликають також забирати цивільних. Наприклад, нещодавно вони евакуювали з Лиману літніх людей, які потрапили під обстріл.
Перший день. Перший важкий досвід
Вікторія дуже добре пам’ятає свій перший день служби в зоні бойових дій, який називає «В очі смерті». Вона була у складі реанімаційної бригади. Їх викликали до 21‑річного юнака, водія «швидкої». З парамедиком на борту вони потрапили в аварію, бо як це часто трапляється на фронті — були змушені їхати на високій швидкості. Це сталося в Бахмуті, коли місто ще не було окуповане росіянами. Водій був іноземцем, що прибув в Україну як доброволець. «На жаль, у хлопця були травми, несумісні з життям, — розповідає Вікторія. — Реанімаційна бригада, всі ми дуже старалися зберегти його життя. Ми понад 30 хвилин — більше, ніж передбачає протокол, — стабілізували його, допомагали всім, чим могли. Але, на жаль, цього хлопця неможливо було врятувати. Знаєте, я була остання, хто вийшов із реанімації. Я йому закрила очі й віддала його милосердю Божому. І я дякую тому чоловікові, який приїхав до нас. Я помолилася за нього, щоб Господь його прийняв до себе за те, що Він зробив таку велику жертву. Бо це справді дуже велика жертва — приїхати з іншої країни і загинути тут як герой».
Коли Бог промовляє: «Я тут»
Цей болючий досвід був першим для молодої лікарки; але, на жаль, не останнім. Пережити ці моменти їй допомагає глибока віра. «На фронті, — каже вона, — я не зустрічала людей, які є невіруючими. Кожен вірить у щось. Саме віра підтримує тебе у всьому цьому хаосі війни, болю, страждань і, можливо, навіть розчарувань. Але важко пояснити, як діє Господь. Це відчувається серцем. Особисто я багато разів пересвідчувалася і бачила, як Господь рятує і віруючих, і невіруючих людей, ніби промовляючи через певні обставини: “Я тут. Я тебе не покинув”».
Вікторія по‑особливому усвідомила ці слова Господа, коли сама потрапила в аварію. Перед тим вона переживала період духовної сухості: почувалася дуже втомленою через велику завантаженість на роботі й не була в змозі навіть молитися. Занурена у виснажливу щоденну рутину, вона могла лише промовляти в думках: «Боже, де Ти?» Якось, повертаючись з евакуації важкопораненого, її «швидка» потрапила в автокатастрофу: водій не вписався в поворот і машина кілька разів перекинулася. «Я лише пам’ятаю, що все навколо оберталося, — згадує Вікторія, — і машина зупинилася колесами догори, але я стояла прямо на ногах. З цієї машини мене витягнули без єдиної подряпини, без єдиної краплі крові. Машина була настільки зігнута, що не підлягала ремонту. І, крім того, в нас у капсулі стояв кисневий балон, який міг будь-якої миті вибухнути через великий тиск. І коли мене витягнули — я так молилась, як ніколи раніше. Я казала Богу: “Дякую Тобі за той досвід, через який Ти мене провів”. Бо через цей досвід Господь мені сказав: “Я тут. Бачиш, що з тобою могло би статися». В мене було таке враження, ніби янголи мене поставили на ноги в цій автівці. В мене лише були забиті грудні м’язи, і все. І я, і мій водій — ми вийшли живі й неушкоджені. Найперше, що я зробила, це пішла до храму в Краматорську; і я дякувала Богові за те, що Він мене врятував».
Набагато більше, ніж протоколи
Військові лікарі й парамедики повинні виконувати свою роботу швидко та ефективно, адже вони не лише борються за життя інших, але й ризикують власним. Вони мають протоколи, яких повинні дотримуватися, щоб рятувати життя; але часто перевершують прописані вимоги. «Погляд в очі, добра посмішка, слово підбадьорення — це те, що не прописане у протоколах, — розповідає молода лікарка, — але вони є невід’ємною частиною моєї щоденної роботи. Часто пацієнти тримають мене за руку, особливо ті, хто отримує травми очей: осколкові поранення чи хімічні опіки. Навіть не можу передати, як сильно це для них важливо. Пригадую евакуацію, коли ми везли військового до Дніпра. Ми їхали приблизно чотири години. Пацієнт мене тримав за руку, і коли я забирала руку, щоби зробити укол іншим пораненим, які були в машині, — він просто починав дуже хвилюватися і питав: “Вікторія, де Ви? Я хочу відчувати Вашу руку”».
Для Вікторії важливо залишатися людиною в усіх обставинах її життя, також і тоді, коли вони евакуюють зі східних регіонів цивільних, які, наприклад, не підтримують проукраїнську позицію. «Але все одно, тих людей я стараюсь везти з любов’ю, — каже вона, — бо, можливо, вони в серці зміняться; можливо, для них це буде таке маленьке натхнення, що “до мене тут добре ставляться”. Тому я дякую Богу за всі, можна так сказати, хороші евакуації і складні евакуації, тому що через складні евакуації, через складних людей, із якими зустрічаєшся, Господь змінює тебе, дає тобі можливість більше розвиватися в терпеливості — і частково змінює когось».
Біль втрати і молитва
Хоча Вікторія намагається дивитися на страждання крізь призму віри, їй іноді важко зрозуміти волю Господа. «Звісно, мені, як людині, інколи важко зрозуміти, чому все склалося так, чому молода людина відійшла до Господа. Тому я прошу Бога: “Дай мені мудрості, дай мені сили прийняти це”, і Він дає мені силу. Хай не відразу, не в той же день. Можливо, через тиждень чи два, — але приходить прийняття того, що так мало скластися, що така Господня воля і такий Господній задум».
Молода лікарка говорить про ці важкі теми з власного досвіду: вона втратила на війні двоюрідного брата, якому було 28 років і з яким вони були немов рідні брат і сестра. «Для мене було надзвичайно важко прийняти це, — зізнається вона, — але я сказала слова, яких ніколи й не думала, що скажу: “Боже, Ти милосердний і Ти знаєш, кому краще зараз і кому пізніше прийти до Тебе”. Якби не віра і надія в те, що так буде краще,— я би, скоріш за все, не змогла це прийняти і не витримала б цього досвіду».
Віднайшовши в молитві силу прийняти таку важку дійсність, Вікторія хоче ділитися своїм досвідом з іншими, хто переживає горювання: «Я просто прошу тих людей, які ці чують слова, прийняти Господню волю, хай би яка ця воля була; прийняти і молитися. Якщо ти не можеш прийняти — молися за те, щоб Господь дав тобі прийняти Його волю; за те, щоб ти відчув чи відчула Його мир у серці».
Надія — у діяльній вірі
Для багатьох із тих, кого Вікторія зустрічає і чиї життя рятує, вона є променем світла. А де вона сама бачить ці промені світла? Де бачить надію в країні, яка вже більше трьох років щодня прокидається від звуки ракет, безпілотників і вибухів бомб?
«Для мене, — каже вона, — проблиски надії є в нашій вірі. Я вірю, що у кожній людині Господь посіяв ту зернину себе і своєї надії. І я вірю, що у нас, в кожному нашому серці є проблиски віри і надії. А віра спонукає діяти. Наприклад, я говорю за себе: я вірю, що Україна переможе; тому я їду на схід, допомагаю рятувати життя і роблю від себе все, що можу. Якщо я є маленькою краплею в морі, то дякую за це Богу. І я вірю в те, що наша Україна буде вільною і незалежною, буде вільною від агресора. Я вірю, що всі ті люди, яких я евакуюю, доїдуть додому живими і здоровими. Я вірю, що їхні сім’ї будуть неймовірно щасливі, коли отримають звістку, що їхній батько, брат, мати чи хто інший — жива чи живий. Я вірю в те, що Господь провадить кожного з нас і діє через кожного з нас».
«Для Бога немає неможливого»
Тим, хто шукає спосіб, як допомагати іншим, чи хоче стати парамедиком або просто волонтером, молода українка радить «озброїтися силою віри».
«Коли ми їздили на важкі завдання, — розповідає вона, — і наше авто їхало на великій швидкості, у мене в кишені була вервиця; і все, що я могла на той час молитися, було: “Ісусе, довіряю Тобі, Ісусе, довіряю Тобі”. Тому хочу сказати, що, озброївшись силою віри, ви зможете все. Ви зможете навіть те, про що ви думаєте як для вас неможливе. Бо, повірте, для Бога немає неможливих речей. Я вважала, що не витримаю. Я настільки слабка людина, що ніколи би не змогла зробити цього сама, — якби Господь не дарував цю милість і допомогу. Бо я ніде так не відчувала Бога так, як на сході, бачивши розруху, смерті, страждання. Ти відчуваєш цю силу від Бога — але тільки коли ти віриш. Господь через віру творить великі чудеса, великі зцілення і дає великі дари. Тому я щиро бажаю кожній людині, яка бажає себе реалізувати, але не знає, як, — озброїтися силою віри, бо Господь робить неймовірне».
фінансово.
Щиро дякуємо!
