У 2005 році я опублікував невелику книжку під назвою «Куб і собор: Європа, Америка й політика без Бога».
Британський історик Ніл Ферґюсон правильно зрозумів одну ключову частину моєї аргументації, назвавши книжку «елегією до вразливої культури, яку стирає порожній секуляризм». За моїм припущенням, Європа спустошувалася, затуманена постбіблійною, стомленою від світу нудьгою, яка виражалася у самоствореній демографічній зимі на континенті та його підпорядкуванні колосальній бюрократії у Брюсселі. Колишній центр світової історичної ініціативи перетворювався на щось подібне до духовної «нічийної землі», де елітарний нігілізм серйозно впливав на готовність Європи захищатися — або принаймні вважати себе гідною захисту.
Не все було аж так погано. Я сподівався, що нові демократії Центральної та Східної Європи, які самостійно звільнилися 1989 року з небажаних обіймів Радянського союзу, вдихнуть нове духовне та політичне життя у європейський проєкт. Ця нова життєва сила, на мою думку, могла би зміцнити розширене НАТО (до якого нові демократії прагнули приєднатися з причин, увиразнених під час вторгнення росії в Україну в 2022 році). А вступ таких країн, як Польща, Литва та Словаччина до Європейського Союзу, на мою думку, міг би нагадати Євросоюзові ХХІ століття про його католицьке коріння.
Бо Європейський Союз, який ми знаємо сьогодні, почався як дітище трьох великих католицьких державних діячів, інтелектуально сформованих католицькою соціальною доктриною середини ХХ століття: Конрада Аденауера з Німеччини, Роберта Шумана з Франції та Альчіде де Ґаспері з Італії. Ключовим принципом цієї соціальної доктрини був антитоталітарний, фактично антидержавний принцип «субсидіарності». Відновлення цього принципу могло би допомогти врятувати європейський проєкт від небезпеки надмірної бюрократизації, символом якої (як крайній абсурдний приклад) можуть слугувати норми ЄС щодо допустимої довжини окружності помідорів.
Принаймні, на це я сподівався у 2005 році.
Завдяки війні путіна проти України та його явній рішучості затягти назад на російську орбіту країни, які не бажають жити під московитським сюзеренітетом, відбулося бажане, хоч і недостатнє, зміцнення європейських хребтів — як політичне, так і військове. Однак воукізм — сурогатна релігія, що заповнює духовну порожнечу, яка залишилася після занепаду християнських переконань, — продовжує спотворювати високу європейську культуру та підривати європейські громадянські свободи. А величезний наплив мігрантів з Північної Африки та Близького Сходу створив величезні соціальні проблеми, які безвідповідальні політики, здається, не здатні вирішити.
Однак мало доброго є зневажливому ставленні віцепрезидента Сполучених Штатів до Європи, у словах міністра оборони США, який оголошує Європу «ЖАЛЮГІДНОЮ» (капслок його, не мій). Старі союзники можуть реагувати на обдумані виклики; їх не вражають істерики.
У книжці «Куб і собор» я навів три причини, чому американцям не можна списувати Європу з рахунків. Ці причини залишаються актуальними й сьогодні.
Перша стосується римської чесноти pietas: поваги до тих, на чиїх плечах ми стоїмо. Як я писав, «американці дізналися про гідність людської особистості, про обмежений і конституційний уряд, про принцип згоди та про трансцендентні стандарти справедливості, перед якими держава несе відповідальність від Європи». Зневажливо відкидати Європу в пориві образи — це не просто прояв невдячності; це самокалічення через відкидання наших цивілізаційних коренів.
Друга стосується національної безпеки. Європа, в якій домінує мстива, імперіалістична, автократична росія, або Європа під китайською економічною гегемонією не зробить Америку великою; навпаки. Так само, як і Європа, втягнута в орбіту радикального ісламу потужними демографічними підводними течіями. 11 вересня було значною мірою наслідком діяльності джихадистів, які туди перебралися. Для цих умів «Великий Сатана» [епітет, який використовується у деяких мусульманських країнах для позначення США] залишатиметься «Великим Сатаною», а Європа буде зручною базою, з якої можна буде знову сіяти хаос у Сполучених Штатах.
Третю причину сформулював великий англійський католицький історик Крістофер Доусон, який у своєму есеї про Європу 1960 року написав, що «світське суспільство, яке не має меж, окрім власного задоволення, є монстром — раковим наростом, який зрештою знищить сам себе». Спільні зусилля щодо лікування злоякісного нігілізму, що загрожує демократії по обидва боки Атлантики, можуть допомогти відновити культурні основи свободи тут і в Європі.
Американських державних службовців імовірніше почують, якщо вони закличуть нашу батьківську цивілізацію повернутися до шляхетності, яка перемогла фашизм, нацизм і комунізм; до захисту людської гідності, де американці та європейці боролися за майбутнє пліч-о-пліч.
Ми все ще можемо. Ми все ще мусимо.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
