Роман Максимець, український ветеран, поділився в інтерв’ю для Vatican News враженнями від зустрічі з Папою Левом XIV та розповів, як підтримує інших військових, які зазнали поранення і потребують протезування.
Після спілкування з Романом відчувається легкість на душі. Він небагатомовний, але його безпосередність у поєднанні з величезною силою волі й великодушністю не потребують багатослів’я. Після всього, що довелося пережити, його усмішка світиться незламністю й силою духу.
Роман — як і багато інших українських військових, хто має подібний досвід, — нагадує, що справжня цінність життя — не в тому, як ми виглядаємо чи що про нас думають, а в умінні йти вперед, попри все. Він вільний від чужих оцінок — і своєю свободою дарує це відчуття всім, хто поруч.
«Мене звати Роман Максимець. Я народився у Львівській області», — розпочинає свою розповідь ветеран, який пішов на фронт у 2015‑му, а в 2016‑му був поранений. «Після того, як у 2017 році мене виписали з госпіталю, я постійно на протезах. Свого часу я проходив протезування в Італії, за новітніми технологіями. Але тепер протезують в Україні, тому що і в нас вже є технології і військовим ставлять сучасні протези».
Цими днями Роман побував у Римі, і в середу 29 жовтня 2025 року взяв участь у загальній аудієнції на площі св.Петра у Ватикані. Наприкінці аудієнції Роман мав можливість особисто привітатися з Папою Левом і сказати йому кілька слів.
«Я приїхав, щоб зустрітися з Папою, і ще раз нагадати, щоб люди не забували, що в Україні йде війна», — каже ветеран. він також подякував Святішому Отцеві за підтримку України, особливо за зусилля Святого Престолу у справі звільнення полонених — як військових, так і цивільних — і повернення дітей в Україну.
Після поранення, каже Роман, «на початку завжди важко, але потім, з часом звикаєш до цього». Тепер він ділиться досвідом з іншими військовими:
«Я заїжджаю до військових, які мають поранення чи ампутації верхніх або нижніх кінцівок. І можу поділитися з ними своїм досвідом, бо після мого поранення пройшло вже дев’ять років, і вісім з половиною років я на протезах. У 2016 році було мало людей, які могли пояснити, як насправді все це відбувається».
Роман дає пораненим військовим практичні поради стосовно процесу протезування, а також допомагає підняти на дусі тих, хто ризикує впасти у відчай. «Після спілкування в них думка змінюється, — каже він із легкою усмішкою, без тіні самовихваляння. — Наприклад, у 2023 році я їхав в Італію, і перед тим заїхав у Львівський військовий госпіталь. Там був хлопець молодий, 24 чи 25 років, у нього також не було обох ніг, як і в мене. І він був у дуже пригніченому стані. Я з ним десь годину-півтори поспілкувався. Правда, я тоді трохи насварив його за те, що розкиснув, і сказав: “Як уже склалося життя — так і є”. І потім кажу: “Я їду в Італію, а через два тижні приїду, і заїду до тебе в гості”. Коли я потім заїхав до нього в гості, то він сам вже консультував інших».
Вдома на Романа чекають дружина й діти. Відповідаючи на запитання, що би він бажав для своїх дітей, ветеран каже:
«Насамперед — щоб були українцями, і щоб їм не довелося воювати. Бо якщо ми не закінчимо цю війну, то воюватимуть наші діти, і хочеться, щоб не воювали вони. Все інше, я думаю, залежить від них».
фінансово.
Щиро дякуємо!
