Часто можна почути, що гординя — це найбільший гріх. Що це таке гординя (чи це слово можна ототожнювати з гордістю)?
В чому полягає гріх гордині? Як він проявляється? Чи можна з ним боротися? І які інші гріхи пов’язані з гординею (наприклад, гнів, образи, неправдомовство чи щось подібне)? Що у Святому Письмі згадується про цей гріх? Чи справді початок зла у світі — це гординя (гріх Люцифера)?
Ці питання розглядає о.Петро Балог ОР.
Мовні уточнення
Насамперед належить розрізнити «гординю» і «гордість». Зазвичай «гордість» має ширше значення — передусім позитивне, але інколи і негативне. Тому часом на означення «гордині» вживається термін «гордість»; але тоді треба розуміти, що йдеться про негативну її сторону. В українській мові є ще таке поняття, як «пиха», і воно негативне; натомість «пишатися» — суто позитивний термін. «Гординя» і «пиха» — це майже синоніми.
Також варто відрізняти «рабське смирення» — розуміння, яке часом побутує у нас завдяки північному сусіду, коли плазування перед будь-яким начальником називається «смиренням» і часом возноситься до рангу чесноти. Така рабська покора насправді є вадою, і з християнським розумінням покори не має нічого спільного.
Святе Письмо про гординю
Гординя в Біблії представляється в негативному світлі зокрема з того приводу, що вона є проявом дурості людини. І можливо, з цього приводу— бо паплюжить образ Божий в людині, тобто розумність і свободу, — гординю не сприймає ані Бог, ані люди: «Гордість осоружна Господеві й людям, для нього й для них несправедливість — переступ» (Сир 10,7). У Євангеліях гордії — особливо ті, хто добивається почестей (на приклад, фарисеї), чи навіть добрі справи робить напоказ, представлені загалом негативно. А Апостол Павло закликає вірних також не гордитися з приводу духовних дарів або прагнути «духовної висоти» для власного задоволення: «Між собою будьте одної думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся; не будьте зарозумілі на себе» (Рим 12,16).
Біблія описує гордих різними ознаками, зазвичай за допомогою інших вад. Гордії часто бувають заздрісні (пор. Гал 5,26), показово хизуються своїм багатством (пор. Ам 6), а це показове багатство чинить їх зухвалими (пор. Як 4,16; 1Йн 2,16). Також горді люди часто зарозумілі й зухвалі (пор. Прип 6,17; 21,24); буває, що ця зарозумілість випливає з почуття власної праведності порівняно з іншими (пор. Лк 18, 9‑14), і звідси — зневага до інших. Ще в раю перші люди у своїй гордині подумали, що можуть бути «рівні Богу» (пор. Бут 3,5). Коли гордіям докоряти — вони це відкидають (пор. Прип 15,12), абсолютно не зносять покору, навіть гидують нею (пор. Сир 13,20). Особистий гріх для них — без будь-яких докорів, а з вірних Богу і праведних насміхаються (пор. Пс 119,51).
Старий Завіт досить однозначно говорив про реакцію Господа Бога на гординю: прокляття, кара і образа Бога (див Пс 119, 21). Хоч інколи біблійні книги дають іншу реакцію Бога на гордих: «З насмішників Господь сміється, покірним дає ласку» (Прип 3,34); «Той, хто живе на небі, з них сміється, Господь із них глузує» (Пс 2,4). Пророки звіщали занепад гордих тиранів землі — особливо тих, які у своїй гордині вознеслися на саме небо, себе називаючи «богами»: Господь знищить їх усіх та їхні імперії (див. Іс 14, 3‑20; Єз 28, 17‑19). Причому, ці владарі-гордії не сподіватимуться цього свого упадку і знищення (див. Іс 10,12; 47,9.11). Зрештою, Новий Завіт також наголошує, що остаточно гордії будуть засуджені в часі Останнього суду (пор. 2Сол 1, 5‑10).
Проте не лише язичники, а й сам Ізраїль, якщо стане гордовитим, буде покараний, — про це також постійно нагадували пророки, і за це їх уже свої не любили (див. Єр 13,9; Єз 7,10). Часом кару Божу пророки переносили на період «Дня Господнього», тобто на день Суду: «Бо це буде день Господа сил на все горде й набундючене, на все, що несеться вгору, — щоб оте принизити;… І повалиться людська гордість, і понизиться пиха смертних. Один Господь звисочиться того часу» (Іс 2,12.17).
У Новому Завіті Ісус Христос це представляв подібно, хоча дещо іншими словами: що гординя світу цього осоружна Богу (див. Лк 16,15) і що гординя стає оскверненням для самого гордія (пор. Мк 7, 20‑23). А це тому, що гординя замикає серце людини на благодать і на істинну віру (див. Йн 5,44; 1Пт 5,5), робить людину духовно сліпою (див Йн 9,39; Мт 23,24) або немудрою (пор. Прип 14,6). З гордими немає чого зв’язуватися, бо є небезпека стати такими, як і вони (пор. Сир 13,1); натомість ті, що уникають гордовитих, — щасливі і блаженні (див. Пс 1,1). Христос постійно повчав і своїх учнів, і народ про покору, часто додаючи в кінці: «Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений» (Мт 23,12).
Святе Письмо — особливо Старий Завіт — часто говорить про гординю язичників, чиї країни були більші від Ізраїля, і тому вони нехтували цим малим народом, насміхалися з його релігї та віри, переслідували ізраїльтян. Це було і в Єгипті, коли гордовитий фараон утискав ізраїльтян, і в протистоянні з філістимлянами, коли гордовитий Голіаф насміхався над малим Давидом. Це було і в ставленні Ассирії до Ізраїля, і особливо у ставленні Вавилону, а потім еллінів. Образ гордині після Вавилонського полону знайшов своє місце у символічній «Вавилонській вежі», яка хотіла сягнути «самого неба» (див. Бут 11, 1‑9).
Крім того, Писання називає гординею дії тих, хто утискає бідних, потребуючих, — особливо якщо це робили заможні, хизуючись своїм багатством і не зважаючи на потреби бідняків. Про це часто є напоумлення у П’ятикнижжі. А пророки особливо дорікали тим гордим, які наживаються на бідних (пор Ам 8, 4‑8; Єр 22, 13‑19). В принципі, гордовите зневажання вбогими є зневажанням Бога, який заступається за вбогих, а гординя багатих Ізраїля подібна до гордині язичників. У псалмах не раз можна прочитати про голосіння вбогих до Бога, яких утискають багаті гордії:
«Вони не знають людських злиднів, і їх не б’ють, як простих людей.
Тому й гордість у них, немов нашийник, насильство їх, немов одежа, покриває.
Від жиру очі їхні наверх вилазять, а вигадки їхні так і переливаються з серця.
Вони глузують і говорять злісно, бундючно гнітом загрожують.
Уста свої спрямовують проти неба, своїм язиком по землі ширяють»
(Пс 73, 5‑9).
Для згаданого Апостола Павла гординя — це хизуватися своїми чеснотами. Це часом називається «фарисейством» і робить віруючого лицеміром, а язичника призводить до важких гріхів. Ліками може бути, згідно з Павлом, віра в покірного розіп’ятого Христа.
Апостол виразно розрізняє в людині віру в Бога і віру в себе, довіру до Ісуса і довіру до себе, закритість у собі й відкритість на Божого Духа. Людина, на думку Павла, спасається не своєю мудрістю й силою, але завдяки вірі та покірній довірі себе Богу. Павло протиставляє людській мудрості й людським чеснотам — якими так часто гордилися язичники, передусім елліни, але і деякі з юдеїв, — віру в Бога через покірного Христа. Гординею, згідно з Павлом, є вважати себе праведним або спроможним самотужки цю праведність — а тим більше спасіння — осягнути.
Варто нагадати, що, за Святим Письмом, людей до пихи і гордині намовляє і спокушує батько гордині та брехні — диявол. Це він перший загордився і збунтувався проти Бога, за що і був скинутий на землю, як алегорично говорить Писання у деяких місцях (пор. Іс 14,12; Лк 10,18). Це диявол потім пробує не лише приводити людей до гордині, але і «поклонятися собі» замість Богу (див. Мт 4,9; 2Кор 4,4; Одкр 12,9). Проте гординю диявола перемагає покора Сина Божого, Ісуса Христа. Причому ця покора вже почалася від Його земної матері — Марії, яка у величальному гімні так говорила про себе: «Величає душа моя Господа… бо Він зглянувся на покору слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди… Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних… наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками» (Лк 1, 46. 48. 52‑53). Покора Христа — це «кеноза», приниження, і Апостол Павло так про це пише:
«Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж — хресної. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп 2, 6‑11).
Приклад покори Христа — це для Його учнів заклик так само жити, так само покорою перемагати гординю, свою та світу. Особливо пастирі повинні з покорою піклуватися про народ Божий (пор. 1Пт 5,3; Тит 1, 7‑9). Покора людини, поряд з інтелектом і свободою, є тим, що нас уподібнює до Бога, що є Його образом в нас: такими ми були сотворені, але через гріх впали в гординю. Тому заклик до навернення в Писанні — це передусім заклик до скинення пут диявольської гордині. Христос прирівнює покору до буття малими дітьми і ставить її умовою входу до Його Царства: «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт 18,3).
Богословсько-моральні роздуми про гординю
Святий Августин свого часу зробив окремий коментар до Нагірної проповіді. Він вважав її найвищим і найдосконалішим моральним взірцем для християн, прикладом для християнської покори, яка протиставляється гордині. Гординя — це матір всіх гріхів, як писав ще Сирах (див. Сир 10,13). Тому шлях покори — це саме той шлях, яким має слідувати християнин. Про це Августин багато разів згадуватиме у своїй «Сповіді» (VII, 24, 26, 27). Колись замолоду, маючи лише людську мудрість і позицію в суспільстві, Августин відчував внутрішню пустку; і лише ставши на шлях християнської покори, відчув повноту.
Однак покора, яка є протиставленням гордині, не є цілим християнським шляхом. Отці Церкви називали її часто першим етапом на цьому шляху. Християнський шлях — це шлях свободи дітей Божих; свободи, до якої визволив нас Христос (пор. Гал 5,1). Етап покори — це немов «християнське дитинство». Натомість дуже важливим етапом «дорослості християнства» є етап «Божої мудрості», яку належить здобути. Але це не означає, що як дійшов до цього вищого етапу, то чеснота покори вже не потрібна, що «мудра у Христі людина» вже ніколи не може стати гордою. Людина залишається людиною, і мудрим християнам спокуса гордині загрожує, може, навіть більше, ніж комусь іншому. Саме тому покора тут, на цьому «дорослому» етапі, якраз дуже помічна. Загалом, то насправді мудра людина завжди покірна.
Реформація, залишивши людині лиш один елемент, який чинить її праведною чи святою — Божу благодать (значно применшуючи відповідь людини на цю благодать своєю співпрацею, чеснотами, активністю), відділила цю благодать, а заодно віру, від етики, від чеснот, а отже — і від чесноти покори. Якщо до цього часу в традиції Церкви, починаючи від Апостола Павла, людська покора (тобто протилежність гордині) випливала з віри, то реформатори зробили етику чимось суто людським, ба навіть таким, що може призводити до гордині — бо хтось, сильно «етичний і чесний», або ж «не гордий», може власне з цього приводу загордитися, покладаючись на свою етичність.
Католицьке моральне вчення натомість постійно підкреслює зв’язок етики і благодаті, зв’язок і духовності, віри і покори. Відповідно, гординя є не тому, що є чесноти (передусім кардинальні), а саме тому, що бракує богословських чеснот, таких як віра, надія і любов. Справжня і жива віра, сповнена любов’ю і милосердям, не дозволить людині впасти в гординю; але така людина завжди залишатиметься покірною, хай би яку позицію займала в цьому світі і хай би якими засобами володіла. Гордий прагне, щоби служили йому; покірний служить іншим.
Гординя часто має ще інше ім’я: «себелюбство», егоїзм. Це немовби інша сторона тієї самої медалі. Оскільки себелюбство є причиною всіх гріхів, то говориться, що й гординя є «матір’ю всіх гріхів». Зацикленість на собі — це корінь всілякого гріха; це гординя. Ліками від неї є євангельський алегоричний заклик «померти для самого себе», тобто звернути свою любов виключно зі свого «я» в сторону Бога та інших. Це заклик до самозречення, до навернення, зокрема — відвернення своєї уваги від себе до Бога і до ближнього. Виконання цих вимог потребує покори, яка протиставляється гордині.
З богословського і морального погляду, гординя — це бажання людини бути повністю незалежною стосовно добра і зла, тобто мати свої власні, суб’єктивні уявлення про те, що є добром, а що злом. І це бажання людина сповнює від стародавніх часів і в багатьох формах. Насамперед — через спротив богословським чеснотам, тобто вірі, надії та любові. Далі, надмірна увага до себе самого і надмірна чутливість щодо себе; знецінення інших та їхніх заслуг і вчинків, а також перебільшення вад і помилок інших людей; приписування собі чеснот, які насправді відсутні; хизування тими чеснотами, які маю, — та багато інших форм.
Тома Аквінський вважає, що гординя віддаляє людину від істини, покора натомість наближає. Він дає таке визначення: гординя (лат. superbia) — це невпорядковане прагнення власної величі (лат. inordinatus appetitus propriae excellentiae, STh II-II, q.162, a.3, ad1). Людина, поглинута вадою гордині, проявляє це так: рідко хвалить інших (хіба що тих, які з нею в усьому погоджуються), охоче й часто критикує, дуже рідко запитує, і ще рідше щиро дякує; майже ніколи не визнає свою провину.
Йдучи за Августином, Тома називає гординю коренем всякого гріха, а оскільки кожен гріх — це «відвернення від Бога і звернення до творінь», то гординя є коренем цього явища, тобто головним гріхом.
Варто додати, що Тома Аквінський розрізняє гординю (superbia) і великодушність (magnanimitas). Останнє є прагненням до великого, і якщо воно впорядковане — то є чеснотою, а не вадою (див. STh II-II, q.129). Можна прагнути великого і одночасно бути смиренним. Покора у Томи пов’язана з кардинальною чеснотою поміркованості, а великодушність — із кардинальною чеснотою мужності. Протилежність великодушності — це малодушність, а вона — абсолютно не моральна чеснота покори, лише вада людини, яка проявляється у браку відповідальності за себе та світ, у браку ініціативи, боягузтві, фаталістичному мисленні. Натомість гординя є в певному сенсі карикатурою великодушності.
Також Тома відрізняє гординю (superbia) від марнославства (vanagloria), яке є невпорядкованим бажанням людської слави. Проте гординя стоїть набагато вище марнославства, бо ставить себе не лише понад інших людей, але і понад Бога (див. STh II-II, q.132).
Отже, гординя, на думку Томи, є не просто емоційним станом, темпераментом, характером, набутим призвичаєнням чи іншими особистими проявами людини, але це духовний акт, який ставить себе вище за Бога. Смирення чи покора натомість — і це варто підкреслити — стосується передусім Бога. Тобто це має бути покора перед Богом, а не рабське упокорення перед іншою людиною. Бо таке смирення стає карикатурою моральної чесноти покори. Гордовита людина є по суті незрілою, натомість покірна перед Богом — зрілою, передусім у духовному, але також у людському плані. При цьому варто пам’ятати, що немає однакової покори: у кожної людини вона різна, залежно від рівня любові. Христос у Нагірній проповіді закликає не зменшувати рівень любові, а навпаки — постійно його підвищувати.
Пра-гріх
При нагоді варто відповісти на запитання, чи справді початок зла у світі — це гординя Люцифера. Тома Аквінський пише про це у своїй «Сумі Теології» (див. STh I, q.63, а.3). Виходячи з фрагменту з Книги пророка Ісаї (див. Іс 14, 13‑15) та слів Ісуса (див. Лк 10,18), виникло розуміння, яке увійшло в католицьку традицію: що ще перед початком видимого світу частина ангелів під керівництвом головного ангела, Світлоносця (лат. Lucifer), маючи свобідну волю і вибір, впала в гординю — і тому збунтувалася проти Бога. За це Бог скинув цих ангелів із небес, а їхній керівник тепер називається «сатана» (з гебр. супротивник) чи «диявол» (з грец. той, хто розділює). Цю традицію свого часу опрацювали передусім Августин та Григорій Великий.
На цю традицію спирається і Тома Аквінський, твердячи, що гріх у світі почався саме з гордині Люцифера, який прагнув не Богу підкоритися, а самому бути «як Бог». До речі, головний супротивник Люцифера серед ангелів зветься Михаїл (Мі-ка-Ель), що з гебрайської означає «Хто ж як Бог?» Це був вибір Люцифера; відповідно, стверджує Тома, цей акт гордині був першим моральним гріхом у світі, тоді ще тільки невидимому. Дещо далі (див. STh I, q.84, а.2) Тома каже, що початком кожного гріха є superbia, тобто гординя, бо кожен гріх є добровільним «відверненням від Бога». Тому гординя — не просто перший хронологічно гріх, а формальний корінь усякого гріха.
Католицька Церква в принципі продовжує цю традицію у своєму офіційному вченні, але досить загально, говорячи лише про «гріх перших ангелів» і не уточнюючи, що він полягав у гордині. У Катехизмі (див. ККЦ 391-395), з посилання на Святе Письмо (див. 2Пт 2,4) і на рішення IV Латеранського Собору (1215 рік), є мова про диявола і його слуг, які вибрали непослух, відкинувши Бога, і з цього приводу впали до пекла.
Підсумовуючи, це можна сформулювати так. Офіційне вчення Церкви каже про гріх ангелів перед гріхом людини. Традиційне богословське пояснення говорить, що цей гріх був гординею. Натомість томістична інтерпретація каже, що це перший моральний акт зла у створеному світі.
Виховання і навернення
Бог, створивши людину на свій образ, створив її розумною і свобідною. Але цей образ включає також активність і здорову амбітність — бо наш Бог активний, діє, і має фантастичні амбіції, інакше не взявся б за справу творення світу і людини. Тому й людина має амбіції, шукає, як реалізуватися, як щось у своєму житті зробити, осягнути. З суто людського погляду, гординя полягає у перебільшенні цієї природної і доброї амбіції та поставлення себе самого, свого «я», як мети цієї активності. Це настає, коли природне прагнення стає невпорядкованим і не зважає на інших людей, принижуючи їх. Це амбітне прагнення стає сильно обмеженим — до вдоволення лише себе, і нехтуванням інтересів інших. Це також переоцінення себе, своїх здібностей і можливостей, брак прийняття реальності.
Мало того: гординя каже людині, що вона сама є джерелом всякого добра — того, яке чинить, чи того, яке отримує. Наслідком такого мислення є ставлення себе на місце Бога, коли Бог уже не потрібний для досягнення якої завгодно мети. Людина починає покладатися на власні сили чи приписувати лише собі заслуги в досягненні певних цілей. Гординя не лише є коренем всіх гріхів, але і нищить усі чесноти людини: як богословські — віру, надію і передусім любов, і кардинальні — розсудливість, справедливість, мужність і поміркованість, так і всі інші чесноти; натомість примножує і підживлює численні вади. Гордієві бракує здорового судження, рівноваги; натомість часто його досягає неврівноваженість, імпульсивність і навіть психічні захворювання, яких і не усвідомлює. Лікувати гординю у зрілому віці майже неможливо — хіба що стається у житті людини якийсь радикальний поворот,або навернення.
На жаль, у новітні часи деякі напрямки етики не розуміють, що таке покора — не говорячи вже про покору перед Богом, — а тому насправді не розуміють і того, чим є гординя у своєму корені. Часто говориться про мегаломанію замість гордині. Мегаломанія тоді хоч якось збігається з гординею, коли є внутрішнім проявом у людині, і з марнославством — тоді, коли воно є зовнішнім проявом дій чи слів людини.
Важливим моментом для попередження гордині є виховання людини змалечку. Передусім у позитивному наставлені, що таке справжнє смирення, скромність, покора; і якщо це віруюча родина — то виховання до покори Богу та Його волі. Має бути прищеплено вже малій дитині, що чеснота християнської покори є насправді величчю людини, як в очах Божих, так і інших людей, і насамперед вона потрібна заради блага самої людини. Важливим моментом є прищеплення дитині звички бути вдячною Богу та іншим людям: Богу — завжди, а людям — якнайчастіше. У християнській сім’ї молитва має скеровуватися в таких напрямках: подяки Богу за все, подяки Богу за інших людей, прохання до Бога про дар істинного смирення перед Ним і повного ввірення Йому себе, свого життя і всіх своїх справ. Це може дати великий шанс не вирости егоїстом-себелюбом, гордієм, марнославним чи малодушним. Коли Бог є в центрі життя — там немає місця гордині.
фінансово.
Щиро дякуємо!
