«Поет співчуття, великий учитель і з усіх поглядів делікатна людина», — так відгукується про померлого 30 серпня ц. р. Шеймуса Хіні архиєпископ-коад’ютор митрополії Арма, Імон Мартін.
Ієрарх запевнив сім’ю поета у своїй молитовній пам’яті. Він зізнався, що повідомлення про смерть 74-річного лауреата Нобелівської премії (отримав 1995 р.) стала несподіванкою для всіх.
Архиєпископ підкреслив, що провідний ірландський поет, який завоював світову славу, «в глибині душі залишився скромним ірландцем, який писав нашу історію без пафосу». Він зазначив, що у своїх творах поет умістив спостереження за простими людьми з села, «зайнятими звичайним життям». «Його батько, мати, тітки, сусіди були тихими героями Шеймуса, так як він ставав нашим героєм», — зазначає архиєпископ, який був директором коледжу св. Колумбана у Деррі, де колись навчався Шеймус Хіні.
Складаючи шану померлому, примас Англіканської Церкви в Ірландії Річард Кларк визнав, що повідомлення про смерть поета вельми засмутило його. Примас зазначив, що ще недавно він особисто слухав Хіні, який читав свої вірші. На думку англіканця, померлий був «одним зі найбільших англомовних поетів нашого часу». Він назвав Хіні «людиною великої щедрості духа».
Шеймус Хіні помер уранці 30 серпня в Дубліні після короткої хвороби. Залишив жінку і трьох дітей. Прощання і св. Меса відбулися в Дубліні 2 вересня, тіло поета поховане на цвинтарі Беллагі, графство Деррі.
Роберт Ловелл називав його найважливішим ірландським поетом після Єйтса. Його книги становлять дві третини продажу нинішніх поетичних видань у Британії. Найбільше його віршів стосуються складного періоду 1970-1980 років в Ірландії.
Шеймуса Хіні у своєму нарисі «Поет із ферми Моссбон» згадує Барбара Грушка-Зих.
«По смерті приятеля, Чеслава Мілоша, він написав текст під заголовком “Помер старий король”. Сам же він був королем ірландської поезії.
Я з ним познайомилася саме на жалобних урочистостях Мілоша. Він ішов із моїми синами, тоді підлітками, з почастунку в Центрі японського мистецтва. Жартома я запитала, чи вони знають, що гуляють Краковом із Нобелівським лауреатом. Вони зізналися, що він не сказав їм, хто він, а просто вони разом вийшли з поминок, на що Хіні вибухнув сміхом: «То не моя провина, що я дістав Нобеля».
Як казали його друзі, саме таким він і був: безпосереднім, доброзичливим, природнім, із почуттям гумору. У віршах описував історію своєї сільської родини (народився 1939 року як найстарший із дев’ятьох дітей Маргарет Кейтлін і Патрика Хіні на сімейній фермі під назвою Моссбон, у графстві Лондондеррі на півночі Ірландії, за 30 миль на північний захід від Белфаста). Він писав про своє сільське дитинство, ходіння до церкви і віру в Бога. У щемних елегіях описував близьких та оточення, яке потроху відходило. Не раз повторював, що те, що він робить, є тільки продовженням праці, яку виконувати його батько й дід, копаючи картоплю. Тільки що у нього перо замість лопати.
Коли я дізналася про його смерть, у пам’яті зринув вірш «In memoriał M.K.H.», який є прощанням із матір’ю. Поет у простий спосіб, через опис звичайнісіньких хатніх справ, які вони колись виконували разом, служив, немов літургію, свій біль розлуки.
…Коли всі інші пішли на Месу,
Ми, вже самі, чистили ту картоплю.
Картоплини в тиші падали поодинці,
Ніби краплі олова з припою.
Різновид полегші — що наше спільне
Так блищить у відрі з чистою водою.
Раз по раз приємний короткий плюскіт
Давав одному знати, що другий працює.
А коли священик, ставши в головах,
Мурмотів молитви за помираючих,
І одні підхоплювали, а інші плакали, —
Я пригадував її голову,
Схилену до моєї, та її дихання,
Що змішувалося з моїм, і прудкі ножики…
Ніколи потім ми не були такі близькі.
Сьогодні ми віднаходимо близькість із поетом, схиляючись над рядками його віршів.»
*
Claritas. Прозора ця латина
Ідеально виражала сенс
Барельєфа над фасадом храму,
Сонцем осіянного. Ісус
Тут стоїть навколішках. Хреститель
Виливає кам’яну струминку
На Христову голову. Під ними
Шерегом хвилястих рис на камені
Вказано на річку. Поміж хвиль
Плавають в воді потішні рибки.
Більш нічого. Але ясність ця
У собі таїла те, незриме:
Як траву колише глибина,
Як повільно сунуться піщинки,
Як іде крізь воду тьмяне сяйво…
В мареві спекотного полудня
Танув, плив, тремтів і колихався
Таємничий знак цього життя.
(З вірша «Прозорість»)
*
«Наша мета, — сказала вона, — це трохи
Розважити Бога, Він втомився. Для Бога
Неприємне повторення і бурмотіння по колу,
Рутина не тішила нашого Бога ніколи».
Вона була росіянка, друг ризиковий,
І полум’яно вірила в силу слова,
Спроможного, ніби важіль того Архімеда,
Підсунути землю ближче до самого неба.
Вірші сильніші за звичну молитву, оскільки
Спроможні її оновити, хоч би настільки,
А ні — то створити заново. Бог бажає
Віршів, у яких музика оживає,
Ритм задає, а слова із луною цією
Танцюють, немов ті скелі під спів Орфея.
(З вірша «Рядки для Валентини»)
*
Перш ніж забратися до будівництва дому,
Будівельники перевіряють свої риштування.
Чи не вислизне дошка на висоті з-під ноги,
Чи з’єднання міцно закручені, і як там драбини.
А як добудують — усе це валиться вниз,
Відкриваючи добрі стіни, надійний камінь.
Так і тут: не бійся, сонце, коли здається,
Ніби між нами обвалюються мости!
Ніколи не бійся. Хай валяться риштування.
Те, що ми збудували, — достатньо міцне.
За матеріалами: serce-jezusa.com , Журнальный зал
фінансово.
Щиро дякуємо!
