Саме цією фразою моя перша викладачка польської мови в Любліні запрошувала прийти на цвинтар у поминальний день. Скажу чесно, я була здивована, бо для мене цвинтар завжди був справою або дуже приватною (прийти на могилу до своїх близьких), або культурологічною — піти на екскурсію до некрополю чи то у Львові, чи у Вільнюсі тощо.
Потрапивши до Польщі, я побачила, що доглядати могили тут — справа особиста, громадська й політична.
Зрештою, не будемо лукавити, у Львові впорядкування Цвинтаря Орлят сталося значною мірою за прикладом польської громади. Повертаючись до того ж Любліна, пригадую, як була здивована, коли в День усіх святих студенти прийшли і впорядкували могили, на які вочевидь ніхто не ходить. А ще знайомий, який приїхав із Києва, спробував знайти могилу свого діда, що загинув на території Польщі під час ІІ Світової війни. І йому, іноземцю, усіляко намагалися допомогти, зв’язувалися з місцевим священиком, розпитували старожилів, причому робили все щиро, розуміючи, наскільки може бути важливим відвідати могилу діда.
Тоді, 2002 р., у Польщі мене спочатку дуже вразило, що шанобливе ставлення до всіх померлих виражається в практиці спільних міжконфесійних відправ на цвинтарях. Особливо якщо йдеться про якісь значні дати, події, річниці: римо-католики моляться разом із греко-католиками і православними, віддаючи шану померлим разом. Наприклад, у Любліні на Стрілецькому цвинтарі поховані українські Січові стрільці, які разом із воїнами Юзефа Пілсудського захищали Польщу від більшовиків 1918 р. Після того, як їхні могили реставрували, позначили тризубами, поминальні служби відбуваються спільно і двома мовами, польською та українською.
Скорботу можна переживати по-різному. Можна замкнутися в собі, можна старатися бути корисним і допомагати людям, а можна знайти розраду в допомозі тим, хто, здавалося би, цієї допомоги вже не потребує. Ті, хто у скорботі, утішаться. Ця втіха може бути різною, і кожен її розуміє по-своєму. Наприклад, для цілих поколінь поляків стало втіхою проводити літо на цвинтарі. Так, саме так. Ще за «славних» часів ПНР свідома молодь почала рух за впорядкування покинутих цвинтарів, яких по війні, а потім по акції «Вісла» з’явилось у Польщі чимало. Одна знайома професорка якось сказала: «Ми фактично виросли на цвинтарях». Вона мала на увазі волонтерський рух, який триває й досі.
Особисто я ніколи не брала участі в таких експедиціях, завжди була чимось зайнята й не мала часу. Проте багато моїх знайомих проводили щонайменше три тижні літніх канікул, упорядковуючи цвинтарі. Таких волонтерських організацій не бракує. Деякі мають свою специфіку: відновлюють, скажімо, лише українські чи єврейські цвинтарі, а деякі керуються принципом «чужих могил не буває» і зголошуються на шляхетну справу без огляду на віросповідання чи етнічне походження похованих. Просто це чи те місце потребує рук. Існують неурядові організації, які у своїй програмі мають таку шляхетну місію. Потрапити в експедицію можна і з «вулиці», відгукнувшись на оголошення або самостійно кинувши в пошуковик запит на такі проекти.
Спостерігаючи це, я згадувала багато українських місць, які потребували б енергії волонтерів, бо зрозуміло, що держава коштів на такі справи не має, принаймні зараз. Спадало також на думку, що в нас історичні цвинтарі відновлюють переважно коштом європейських країн, які вважають, що їхні померлі заслуговують на шанобливе ставлення, навіть будучи похованими на чужій землі. Як приклад, перед очима стоять акуратні хрести німецького поховання під Києвом.
Україна переживає надзвичайно складні часи, коли гартується національний характер. Останній рік показав, що слова «волонтер» і «доброволець» із абстрактних перетворилися на абсолютно конкретні явища. Тому хочеться вірити, що з часом руки дійдуть і до місць вічного спочинку, які стануть упорядкованими і відновленими. Чужих-бо могил не буває.
Тетяна Дзядевич, «Католицький Вісник», №6/ 2015