Хто звертається до порожнечі — нехай не жде, що йому відповість Бог.
Коли на табір під Еверестом сходила лавина, викликана землетрусом, хтось із гімалайців зробив відеозапис. Видно, як із карколомною швидкістю летять клуби сніжного пилу, а поміж наметами метушаться люди в паніці. Й чути звідусіль: фак! фак! фак!…
…Кажуть, що «мова серця» — головна, основоположна, найбільш правдива — це та, якою людина рахує, лається і молиться. Однак якщо чиїмось словом перед лицем смерті є тільки «фак» (будь-якою мовою, зрештою), то найімовірніше це означає, що його серце, крім таблички множення, містить уже тільки лайку.
Це скидається на такий стиль, своєрідну моду, естетику блюзнірства. Але що там естетика — кидання вульгаризмів у можливу останню мить життя це просто доказ, що бідна людина насправді не знає, до Кого іншого могла би ввізвати, Кого покликати на допомогу. «З повноти серця промовляють уста», — сказав Ісус. Якщо у когось в серці — «світоглядна нейтральність», ну то він і молиться до нейтрального «святого Фака». Хотілось би парафразувати класика: які мощі, таке й миро. Не те щоб християни ніколи не лаялися; але якщо вони ще й молилися, то в екстремальних ситуаціях зазвичай вони, однак, взивали Бога.
У фатальній для поляків битві під Батогом, 1652 року, до рук татар потрапили 35 тисяч вояків, серед них чимало гусарів та хороших офіцерів. Уцілілий свідок записав: «Одних зарубували, інших до смерті проколювали, а коли бранці, конаючи, волали: Ісусе! — перелякали татар. Тому їм по горлах різано, щоби спасенного імені Ісуса не згадували».
Таких прикладів, і сучасних теж, не бракує, однак мені чомусь тримається в пам’яті ота сцена «сарматської Катині». Знаменною є та очевидність, якою для християн завжди було прикликання Христа. Останнє зусилля свідомості було зарезервоване для Того, хто найважливіший і хто, власне, єдиний важливий за таких обставин. Найважливіший попри все — попри дурні вибори, попри гріхи, попри всі лайливі слова, які колись у житті вимовив.
Нині люди у драматичних ситуаціях також зовуть Бога, але немовби рідше, — а це означає, що як суспільство ми бідніємо. Демон постхристиянства викрадає з сердець повноту життя, принесену Доброю Новиною. І хоча зростає рівень прожитку, та понижується рівень багатства серця. Збільшується бідність, найгірша з можливих, бо відвертає від того, у що насправді варто інвестувати. Пустка у серцях приносить наслідок пустки думок і пустослів’я.
Не було би сенсу про це писати, якби йшлося тільки про самі слова, нехай навіть останні. Справа в тім, що наші слова мають творчу міць, рушійну силу. Малою мірою, але вони подібні до слова Бога, який сказав: «Нехай станеться» — і так сталося. Не без причини св. Павло запевняє: «Кожен, хто прикличе ім’я Господнє, буде спасенний» (Рим 10, 13).
Прикликання Господа приносить спасіння. Тому хтось дуже хоче, аби люди звали кого завгодно, аби тільки не Спасителя.
Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
