Звісно, ця стаття могла мати якусь стандартну ура-патріотичну назву на зразок «Католицькі журналісти звершили паломництво до Матері Божої Бердичівської». Або ще «Журналіст — це більше, ніж покликання». Або ще: «Наше завдання — нести надію». І всі ці заголовки були би нудними, але правильними, ось у чому дивина.
Так, справді, в суботу 6 червня 2015 року до Національного санктуарію Матері Божої з гори Кармель було запрошено римо-католицьких журналістів. Переважною мірою ми всі знаємо одне одного довгі роки чи й навіть десятиліття. Знайомитися нам не дуже треба, хіба щоби представити волонтерів, а волонтерам — «зубрів», які стоять на католицькому журналістському фронті від початків його створення.
Нема куди дітися: в усій Україні й навіть у релігійній журналістиці тема волонтерства — одна з найбільш актуальних. Причина, як на мене, проста: справу (будь-яку) роблять ті, хто в ній зацікавлений. І роблять навіть коли бракує грошей. Головне — мати справжнє бажання цю справу «тримати на плаву», розуміючи її потрібність, навіть попри відсутність якихось централізовано-скоординованих планів, дієцезіальних прес-центрів і всього іншого, чого би, може, й варто було чекати. Просто поки будеш чекати, то час сплине. А так — якщо окинути оком зібраних чоловік 25, то навіть це «маленьке стадо» може розповісти про свої проорані нивки. Приїхали бо працівники католицьких ЗМІ від Мукачевого і Львова по Харків. Спільними зусиллями, навіть інколи однієї-двох осіб по окремих «точках», в українському інформаційному просторі «засіяні» почасти друкована преса, почасти інтернет, почасти — радіо і телебачення. Для звіту звучить більш ніж приємно. В реальності ж це, звісно, кілька краплин у загальному інформаційному океані, й наразі без особливих перспектив.
Втім, завданням цієї зустрічі не було визначити стратегію, тактику чи напрямки діяльності. На цю зустріч до Бердичева журналісти, сестри-гоноратки, задіяні в КМЦ, і волонтери радіо з телебаченням приїхали для участі в спільній Євхаристії та молитві Акту присвячення Пресвятій Богородиці. Присутній на першій половині цього короткого паломництва єпископ Віталій Скомаровський, голова Комісії у справах ЗМІ при Конференції єпископату РКЦ в Україні, сказав проповідь і очолив молитву присвячення.
Парафразуючи відомий поетичний рядок, можна сказати, що «християнський журналіст в Україні — більше, ніж журналіст». У рамках паломництва як зустрічі для роздумів о. Сергій Панченко ОМІ, працівник Католицького медіа-центру і модератор заходу, зачитав уривок із Книги Товит, у якому йшлося про «звершення великої несправедливості» — фактично, ці слова застосовні до того, що зараз діється в Україні. Це слово з Писання, підкреслив о. Сергій, стосується журналістів: люди «сидять у гріхах», перебувають у темряві, і їм потрібно звіщати радість. Далі тему покликання католицького журналіста вів у своїй проповіді на Месі єпископ Віталій. Спершу він постарався втішити зібраних словом Євангелія: удовині дві лепти — це така дрібна монета (одна восьмитисячна динарія, денного заробітку), що ніби й говорити нема про що. Однак «скласти Богові увесь свій прожиток» (в іншому тлумаченні — віддати Йому «все своє життя») важливо перед Його очима. Рідко які гроші залишили такий слід у культурі людства, як саме оця «вдовина лепта». Діяльність католицьких журналістів так само може виглядати «однією восьмитисячною» в морі світських ЗМІ, але справа в тому, хто саме як саме подає інформацію. Ми бо знаємо, що одну й ту саму подію можна висвітлювати зовсім по-різному, а інколи і події немає — її створюють у медіальному просторі. Інформаційна війна, розгорнута Росією, це все нам зараз показує як на долоні.
Єпископ сказав, що Україна — не християнська держава, а «держава, в якій живуть християни». Тому нема як покладатися на те, що у нас будуть здорові закони і здоровий державний апарат чи здорове суспільство. Декомунізація щойно почалася, втрачено майже чверть століття. А бути журналістом-католиком за таких умов — це більше, ніж просто працювати за фахом. Жити своїм покликанням і подавати правдиву інформацію на сьогодні іноді вимагає героїчності. Не фронтової, а щоденної, і тим не менш важкої. Захищати здорові цінності стає героїзмом. Захищати сім’ю, правильне подружжя, дітей, починаючи з зачаття, — стає героїзмом. Але таке наше покликання.
У своєму виступі директор Радіо Марія о. Олексій Самсонов представив Послання Папи Франциска на 49‑й день засобів суспільної комунікації, підкреслюючи важливі термінологічні відмінності. Ми за звичкою говоримо про ЗМІ — «засоби масової інформації», а Церква говорить про засоби комунікації — спілкування, і не масового, безликого, а суспільного, з людьми вільними, зрілими, громадянами та відповідальними. У світлі євангельського уривку, над яким роздумує Папа у цьому Посланні — зустріч Марії з Єлизаветою, — нашим покликанням стає допомагати людям у цьому спілкуванні, і зустрічі — одне з одним та з Богом. Зокрема, використовувати інтерактивні засоби, тобто інтернетні, де можна на тих чи тих ресурсах одразу бачити реакцію людей і допомагати їм зростати до зрілості.
Як саме зростати, та ще й за нинішніх умов, — обговорення почалося на «круглому столі», який модерував о. Патрик Оліх OFM, головний редактор «Католицького Вісника». Зокрема, Ірина Воловицька (Харків, журнал «Слово с нами») розповіла, як нині живеться цьому виданню, чия редакція виявилася найближчою до лінії фронту. Як складно стало доправляти журнал у Донецьк і Луганськ. І як він там допомагає людям молитися. Зокрема, свідчення прийшло з Донецька, де немає римо-католицького священика: як колись, за радянських часів, вірні клали на вівтар орнат священика і молилися біля нього, так тепер вони збираються, щоби спільно молитися текстами цього біблійно-метитаційного видання. І як вірні радіють, що видання до них усе-таки потрапляє. «Наше завдання — нести людям надію», — сказала с. Ірина. І якби ці слова винести в заголовок, вони були б цілком правильні, але пафосні… А йдеться про дуже конкретні речі воєнно-окупаційного стану. Як, наприклад, у тій кримській парафії, де священик, не маючи змоги отримати друкований примірник видання, стягує його з інтернету, роздруковує, ксерить і зшиває вручну, аби дати людям Слово Боже і коментарі до нього.
Про несення надії попри все, про непозбавлення радості, але при цьому про незамилювання реальності говорив головний редактор CREDO о. Микола Мишовський. Про те, що сьогоднішній виклик — писати правду, але завтрашній виклик, який ще не наблизився впритул, — це допомагати тим, у кого почнуться проблеми після повернення з фронту. Хоча й зрозуміло, що проблема не тільки в тих, хто п’є на фронті: це не проблема фронту, це проблема менталітету, призвичаєння людей топити все у випивці. Хто не пив удома, той і на фронті тримається. Хто в тилу зі шкільних років полюбляв хильнути, той після повернення з бойових умов буде ще більшою проблемою…
Підсумок обговорення підбив своїм висловлюванням о. Олексій Самсонов. «Сьогодні становище таке, що одна половина України ненавидить іншу. Наше завдання — не допустити ширення ненависті».
Певно, як для журналістики воєнного часу, краще не скажеш.
фінансово.
Щиро дякуємо!
