На глобалізацію явища міграції слід відповісти глобалізацією солідарності та винахідливістю любові. Трагедії, які сьогодні супроводжують тих, що намагаються дістатись до європейського континенту, взивають до сумління людини. Мігрант не є проблемою, яку слід розв’язати, ворогом, якого слід подолати чи нападником, від якого потрібно захиститися. Насамперед – це конкретна людська особа, з притаманною їй гідністю, яку слід шанувати і захищати. І якщо прийняття мігрантів є, насамперед, християнським моральним обов’язком, справжнім викликом, який стоїть перед Церквою в Європі, є виклик виховання.
Про ці та інші питання йшла мова під час зустрічі відповідальних за душпастирство мігрантів у європейських єпископатах, яка на початку липня відбувалася у столиці Литви місті Вільнюсі. Серед її учасників були також представники Пасторально-міграційного відділу УГКЦ на чолі з владикою Йосифом Міляном, СУ.
Під час зустрічі, яку організував відділ у справах мігрантів комісії Ради Єпископських Конференцій Європи з соціальних питань і яка тривала від 30 червня до 2 липня, відповідальні за мігрантів у єпископатах Європи обговорили особливо невідкладні питання, пов’язані з явищем міграції, зокрема – становище біженців, торгівлю людьми й нові форми рабства, служіння спільнотам мігрантів й уділення Святих Тайн, звіщення Євангелія китайцям, що живуть у Європі. В засіданнях взяли участь також представники Папської Ради з питань душпастирства мігрантів і подорожуючих, Симпозіуму Єпископських Конференцій Африки й Мадагаскару, які представили проблематику зустрічі з точки зору африканців.
Як читаємо у підсумковому комюніке, визнаючи «право держав регулювати мігрантські потоки та здійснювати заходи, продиктовані загальними вимогами спільного добра, однак, завжди шануючи гідність кожної людської особи», душпастирське служіння Церкви керується принципами, чітко представленими у соціальній доктрині Церкви, серед яких – право емігрувати, тобто шукати кращих обставин для здійснення своїх здібностей та прагнень, і право залишатися на своїй землі, тобто, нікого не можна змушувати залишити свою країну.
Як зазначено під час дискусій, з різних причин до мігрантів ставляться із підозрами й упередженнями, іноді – з ворожістю, що відбувається на фоні байдужості. До цього значною мірою спричиняється політика, яка до проблематики міграції підходить виключно із термінами безпеки та бюджету. Однак, слід пам’ятати, що якими би не були причини, що змусили людей мігрувати, – економічні труднощі, політичні або релігійні переслідування чи війна – держави не повинні ставитися до них, як до «чисел», якими можна розпоряджатися, згідно з критеріями доцільності. Тому, перед обличчям «соціального егоїзму», Церква відчуває спонуку закликати уряди взяти на себе належну відповідальність в цій сфері.
У дійсності, – зазначають особи, відповідальні за душпастирство мігрантів у Європі, кожне урядове чи пасторальне рішення повинно прийматися з огляду на гідність кожної особи, шукаючи відповідей на конкретні потреби. Слід також пам’ятати, що заанґажування Церкви і держави повинно стосуватися не лише кризових, але будь-яких обставин. Адже по-людськи прийнятий, мігрант виявляється також даром і ресурсом для місцевої спільноти, тому виклик прийняття полягає не лише у практичних заходах, але також і насамперед, є викликом освіти й виховання спільнот, які приймають мігрантів, щоби вони ставали відкритими на діалог.
Щодо духовного життя, то було зазначено, що спільноти мігрантів можуть стати нагодою оновлення церковного життя на місцевому рівні, або, навпаки, міграція може привести до занедбання релігійних практик. Справжнім викликом є збереження релігійної та культурної ідентичності, уникаючи асиміляції, але таким чином, щоб це не шкодило процесові інтегрування в нове середовище. У цьому контексті постає очевидною необхідність розвивати душпастирство євангелізаційного, а не «консерваційного» характеру, яке би було здатним відчитувати різні вимоги, адже кожен соціальна ситуація потребує особливих й оригінальних відповідей. Для цього необхідними є належне приготування душпастирів, але також – дбання про виключення загрози перетворити «традиційну релігійність» у «культурну релігійність», тобто релігійність, яка не є плодом шляху віри, але – фольклору та спільнотної приналежності.
За матеріалами: Радіо Ватикану
фінансово.
Щиро дякуємо!
