Роздуми над Словом Божим на понеділок XVIII звичайного тижня, рік І
Сини Ізрáїля собі стали плакати: «Хто, мовляв, дасть нам м’яса їсти? Пригадуємо собі рибу, що задарма їли в Єгипті, огірки, дині, пір, цибулю, часник; а тепер душа наша прагне: нема нічогісінько, сама лише манна перед нашими очима.
І забагалося… І пригадали… Саме так починається сьогодні перше читання. Начебто непомітні слова, але наслідки були дуже вагомі. Потім довелося місяць їсти м’ясо. Вони зараз у пустелі. Й почали нарікати. Дуже швидко забули про «райське життя в Єгипті»:
…запрягали вони(єгиптяни) синів Ізрáїля до тяжких робіт; отруїли їхнє(євреїв) життя тяжкою працею на глинищах… і повелів фараон усьому народові своєму: усякого сина, що вродиться в євреїв, кидайте в річку; а кожну дочку лишайте живу (Вих 1, 13.14.22).
Ось таке романтичне й прекрасне життя мали. «Забезпечене». Дуже короткою виявилася пам’ять! За кілька місяців забули 400 років рабства й те, як молили Бога витягнути їх «із того пекла». Бо життям це важко назвати. Скоріше — виживання або животіння.
Цікаво, що коли Бог укладав союз з Авраамом і обіцяв сина, Він також додав:
Знай певно, що твої потомки будуть чужинцями в землі не своїй; будуть рабами, і гнітитимуть їх чотириста років. Та над народом, в якого вони будуть рабами, я вчиню суд, і вони вийдуть звідтіля з майном великим. Ти ж підеш до твоїх батьків у мирі, й тебе поховають у старості щасливій; а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди (Бут 15, 13-14).
На той час навіть ще Ісаака не було. Він з’явиться через 25 років. Все, що мав Авраам, — Божу обітницю. А що йому з неї?. Він навіть сина не має! Які потомки? Господи, Ти про що?
Але, як бачимо, Богу таки вдалося. Й Ісаака дати, і Йосифа врятувати… І навіть вивести народ із рабства. Ось тільки Ізрáїль це забув і перестав цінувати. Я запитала : «Чому?» Можливо, тому, що мало цінуємо те, що нам дісталося «в подарунок». Адже, якщо пригадаємо, то всю «чорну роботу» в «операції ВИХІД» творив Бог. Може якби Ізрáїлю «довелося попотіти», то цінували би можливість бути вільними…
Так і в нашому житті: замість зосередитися на подяці Богові — я висуваю Йому претензії, «що Він знову щось наплутав і НЕ ТАК реалізує в моєму житті». Забуваю, що на місці Ісуса я б мала висіти. І то Він мене врятував. Все, що маю, це БУТИ ВІЛЬНОЮ. Творити в житті. Не ігнорувати ті натхнення, які шепочуть у моєму серці. Не «забивати» їх тоннами страхів та не вбивати час в інтернеті або деінде. Просто перестати втікати від Нього. Бо тільки в Ньому знайду справжню вільність.
Бог має унікальний талант — бачити можливості там, де інші їх не бачать. Так у митареві Він побачив людину, яка тепер євангеліст… У блудниці побачив вірність — потім стояла під хрестом на Голготі…
Ось і сьогодні апостоли бачать натовп голодних чоловіків. А Ісус у п’ятьох хлібах бачить можливість «нагодувати». Ось такий Він Бог, оптиміст. Який не зосереджується на наших обмеженостях, а прагне звернути наш погляд на Його можливості. А в Нього вони безмежні. Й головне — Він знає, як заспокоїти «прагнення серця». Те, що мені й тобі дуже важко. А часами може неможливо. Адже тільки Бог знає причину й корені тієї «спраги серця». Саме це Він показав самарянці біля криниці. Адже вона мала аж шістьох чоловіків, і жоден не міг втамувати її «спрагу». Отримавши воду від Справжнього Джерела, вона перестала шукати чоловіків, а навпаки — мала що дати іншим (див. Йн 4, 1‑42).
Я вмираю, але Бог напевно навідається до вас і виведе вас із цього краю в край, що про нього клявся Авраамові, Ісаакові та Яковові. І взяв Йосиф у синів Ізрáїля таку клятву: Як Бог навідається до вас, ви заберете звідси мої кості (Бут 50, 24-25).
От яка різниця — в якій землі лежати? Так чи інакше за певний час усе перетвориться на порох! А може саме цим і відрізняється вільна людина, що прагне, аби навіть її порох лежав на вільній землі…
Ми так часто звикаємо до обставин, які «заганяють нас у рабство». Ми навіть можемо не помічати, що опинилися в рабстві. Нам здається, що це — «нормальне життя». Адже всі навколо так живуть! А от Йосиф хотів, аби навіть його кістки не мали нічого спільного з рабством.
У нашому нутрі містяться суперечливі прагнення. З одного боку ми прагнемо «вийти далі» назустріч мріям та прагненням серця. А з іншого — страх паралізує і нашіптує: «а що люди скажуть». Ось так і живемо.
А може спробувати зібрати, як Мойсей, близьких по духу людей, які підтримають або, принаймні, не осуджуватимуть? І зробити хоч крок назустріч Богові. Адже саме Він і вкладає в нас ті «цікаві ідеї», які манять, але в які ми не віримо. Але Бог крізь віки промовляє сьогодні:
“А хіба рука Господня вкоротилась? Ось побачиш, чи справдиться слово Моє, чи ні.”
Ось тільки кому вірю? Моїм забаганкам: «хочу тут і тепер» — чи тим Божим Обітницям, які Бог давно, немов ті хліби, десь глибоко приховав у моєму серці?.. Чи я взагалі знайшов ці «хліби»? Може, варто сьогодні їх знайти й принести до Ісуса на «розмову». І хтозна, скільки назбираєш «повних кошиків» плодів… Яких? Придивися, що там у серці сховане й так давно тебе манить у мандрівку…
І може варто замість того, щоб нарікати й «прагнути» чогось, чого тут немає, придивитися й подякувати Богові за Його віру в тебе й мене. Бо саме нарікання призвело до того, що юдеї, вибрані, хоч і вийшли з Єгипту та в Обіцяну землю не ввійшли. Увійшли ті, хто вірив у Божі обітниці та Його можливості. Як саме Бог це зробить? Не знаю. Але п’ять тисяч чоловіка Він зміг нагодувати, і для 600 000 знайшов м’яса на пустелі. То чи не зможе Він і твоє життя перемінити?
Чи віриш у це? Або, може, як Ізрáїль — прагнеш повернутися туди, «де колись мені було так добре»…?
фінансово.
Щиро дякуємо!
