Акушерка з Аушвіца

«Коли людина щойно прокинулася, їй зазвичай вдається правильно потрапити ногою тільки в одного капця. Якщо маму вночі викликали, вона, власне кажучи, часто в одному капці й вибігала», — пригадує син Станіслави Лещинської, Броніслав.

«Вона молилася до Матері Божої так: “Надягни хоча б один черевичок, але прийди з допомогою!” Мама казала, що ніколи не розчарувалася», — веде далі він.

Документи в баночці з‑під зубного порошку

Станіслава Лещинська народився 1896 року в Лодзі. Коли їй було 12 років, батьки вирішили перебратися до Ріо‑де‑Жанейро. Там дівчинка вивчила німецьку і португальську мови; це багато років потому врятувало їй життя. У 1916 році Станіслава вийшла заміж за Броніслава Лещинського, друкаря з Лодзі. Через чотири роки подружжя перебралося до Варшави, де Станіслава почала навчання у школі акушерства. Разом вони виховали четверо дітей: Сильвію, Броніслава, Станіслава, Генрика. Коли вибухнула ІІ Світова війна, подружжя взялося допомагати євреям, через що гестапо заарештувало всю родину. Двоє синів потрапили до табору Маутхаузен‑Ґузн, Станіславу з дочкою вислано до Аушвіц‑Біркенау. Чоловік акушерки загинув у Варшавському повстанні.

Станіславі надзвичайно пощастило: в баночці зубного порошку їй вдалося зберегти німецькі документи, що підтверджували її професію. Незважаючи на величезний ризик, вона пішла до доктора Менґеле, про якого ходила жахлива слава (та про якого Станіслава не сказала ніколи жодного злого слова!), і запропонувала свою допомогу для породіль. Згодом вона писала в книжці «Рапорт акушерки з Освенціма», до травня 1943 року дітей, що народились у таборі, вбивали жахливим способом: їх безжально топили. Щоразу після пологів до породілі доходили звуки голосного булькотіння і довгих сплесків води. Незабаром матір могла побачити тіло своєї дитини, викинуте з блоку і розшматоване щурами. Станіслава отримала наказ новонароджених вважати мертвими. Вона була малого зросту, але зуміла протистояти лікареві. Жінка відповіла: «Ні! Дітей не можна вбивати!» І… прийняла близько трьох тисяч пологів. Жодна дитина не народилася мертвою, а також не вмерла жодна породілля. Такою статистикою не могли похвалитися навіть найкращі клініки світу.

Діти з комину

Акушерка приймала пологи у димарі, що простягався вздовж бараку. Замість перев’язувального матеріалу використовувала брудний плед, що аж кишів вошами. Жінки сушили пелюшки на животі й стегнах, адже розвішування їх у бараку каралося смертю. «Загалом у блоці панували інфекції, сморід і хробаки різних видів; усюди кишіло щурами, що обгризали носи, вуха, пальці та п’яти безсилим і хворим жінкам. Розгодовані на трупах щури виросли до розмірів великих котів. Збігалися на запах тяжкохворих жінок, яких не було чим мити і для яких ми не мали свіжого одягу. Про воду, необхідну для миття породіллі й новонародженого, я мала дбати сама; аби принести відро води, потрібно було понад 20 хвилин», — згадує Станіслава Лєщинська.

" Жінка відповіла: «Ні! Дітей не можна вбивати!» І… прийняла близько трьох тисяч пологів. Жодна дитина не народилася мертвою, а також не вмерла жодна породілля. Такою статистикою не могли похвалитися навіть найкращі клініки світу.

У концентраційному таборі всі діти — попри всі передбачення — родилися живими, гарними й товстенькими. Природа, протиставляючись ненависті, вперто боролася за своє право непоборними резервами життєвості. «Серед цих кошмарних спогадів сидить у моїй свідомості одна думка: усі діти народилися живими — їхньою метою було жити. Вижило у табір заледве 30; кількасот дітей вивезли до міста Накло для денаціоналізації; 1500 немовлят втопили Клара і Пфані [німецькі медсестри], більше 1000 дітей вмерло від холоду і голоду».

Марія у смугастому вбранні

Ув’язнені називали Станіславу Лещинську «матінкою» і «ангелом доброти», який — як згодом написала у своєму вірші Ельжбета Саломон, одна з «освенцімських мам», — зійшов, аби дати «звістку майбутнім вікам, що там серед смерті, в убогості і бруді, там теж сповила Ісуса — Марія у смугастому вбранні».

Як розповідає Броніслав Лещинський, якось на Вігілію Станіслава отримала від батьків передачу з хлібом. Вона порізала його, розклала на шматку картону і роздала ув’язненим жінкам як оплаток. Раптом до бараку входить доктор Менґеле, «ангел смерті». «Мама шукала його погляду, а він спустив очі і сказав, що на короткий момент йому здалося, що він — теж людина. Він це сказав! Кому? Ув’язненій, польці! Він вийшов; покарання не було. Люди бачили, що вона мала над ним перевагу», — переконаний п. Броніслав.

Кожну дитину акушерка одразу хрестила «з води». Коли не знала, що робити, — співала: там, де перебувала Станіслава, була музика. Як згадував її син, «вдома (…) була пісня, спів, жарт, поцілунок, погляд в очі, квіти. Маленькі небеса». Коли вона вмерла, близькі поклали їй до гробу струну арфи.

«Я любила і цінувала свою роботу, адже дуже люблю малих діток. Може, саме тому у мене було так багато пацієнток, що часто змушена була працювати по три доби без сну», — згадує жінка. Станіслава була дуже побожна: вона молилася рано, ввечері, перед споживанням їжі і роботою. Зазвичай зверталася до Матері Божої; завжди робила знак хреста над породіллями та новонародженими.

Лещинська прийняла пологи у вільнянки (мешканки Вільнюса. — Ред.), що була засуджена за допомогу партизанам. «Одразу після пологів жінка отримала номер. Я пішла її боронити, але це не допомогло, лише посилило гнів. Я зрозуміла, що її викликають до крематорію. Жінка огорнула немовля брудним папером і притиснула до грудей. Її вуста беззвучно рухалися, мабуть хотіла заспівати маленькому пісеньку, як це часто робили матері, мугикаючи різні колискові, якими прагнули хоч якось захистити немовля від холоду, голоду і недолі. Вільнянка не мала сили і не могла з себе видати голосу, лише сльози тиснулися з‑під повік, падаючи на голівку маленького засудженого», — згадує Станіслава. Ця подія трохи ослабила надію, проте вона ніколи не втратила почуття сенсу своєї роботи.

«У ній була величезна моральна сила; вона була делікатна і в той же час міцна. Я ніколи не бачив її безпорадною. За допомогою простих слів вона вміла змогла “дістатися” до людини. Після її смерті одна жінка розповіла мені, що мама протягом двох ночей і двох днів допомагала їй народжувати. Ця жінка згадувала, як мама заплітала їй коси, як допомагала їй витримати біль», — розповідає син Станіслави Лещинської.

«Акушерка з Аушвіца» померла 11 березня 1974 року від раку кишківника; 1992 року розпочався її беатифікаційний процес.