Чи встану я і чи піду до отця мого?

Роздуми над Словом Божим на суботу ІІ тижня Великого Посту

Притча, яку ми сьогодні читаємо під час Святої Меси, має багато сенсів і уроків. Ми її можемо називати як притчею по блудного сина, так і притчею про милосердного отця, але також і притчею про другого сина. 

До цієї притчі варто повертатися щоразу, коли йдемо до сповіді, аби споглядати поставу милосердного Отця, який чекає на сина, вдивляється у далину, сподіваючись, що ось-ось його син повернеться. Так Господь насправді чекає на повернення грішника — не втомлюється чекати. Ще коли той дуже далеко, розпізнає його і кидається йому на шию. Ця притча дає нам відчути любов Бога до нас: так сильно Він нас любить.

Варто перевіряти роздумами над цією притчею своє ставлення до інших грішників.

Зауважмо, що ситуація, в якій опинився другий син, більш небезпечна. Блудний син побачив жахіття свого становища: «Пішов він та й пристав до одного з громадян тієї країни, а той послав його на свої поля пасти свиней. І бажав він насититися стручками, які їли свині, але ніхто йому не давав». І саме це  спонукало його повернутися до дому Отця. Постава ж другого сина нічим не показувала, що він перебуває в жахливому стані, що його серце охоплене гріхом гордині й заздрості; але ці гріхи так само позбавляли його радості, ранили душу і могли привести до погибелі. Адже ми переоцінюємо зовнішні прояви чесноти чи гріха, а не звертаємо уваги на стан нашого серця, що не так просто і побачити…

Тому роздумуючи над цією притчею запитаймо себе: «Чи радію я поверненню грішника до Церкви через покаяння? Чи я прагну цього повернення, бо в цьому бачу радість Отця? А може моє серце отруєне заздрістю, яка виражається у впертому очікуванні, що Бог має покарати блудного сина?…»

Хто я в цій притчі: чи я блудний син, який боїться повернутися до Отця? Чи я заздрісний син, невдоволений, що його брат повернувся до батьківського дому? Чи я слуга, що посланий отцем принести царські шати для блудного сина, які я приношу через свою молитву і покаяння для навернення свого ближнього?

Бог любить всіх нас однаково сильно, незалежно від того чи ми близько, чи далеко, чи все правильно виконуємо, чи помиляємося. Бог нас любить. Ми не бачимо Його любові й милосердя лише тому, що наш гріх затуляє нам очі на цю любов. У випадку одного сина цей гріх віддалив його від Отця так далеко, що він просто не міг побачити цієї любові; у випадку другого — постійна думка про свою досконалість, постійна зацикленість на собі не давала побачити те, про що йому Отець сказав із любов’ю: «Дитино, ти завжди зі мною, і все моє — твоє. Тут треба таки веселитися і радіти, бо цей брат твій був мертвий — і ожив, пропав — і знайшовся».

Якщо ми не зауважуємо любові Отця до нас, то справа в очах нашого серця, а не в Богові.

Омити очі нашої душі можуть сльози покаяння, що переходить у рішення повернутися до Отця: «Встану, піду до свого батька і скажу йому: Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою».