Найближчим часом кардинали з усього світу увійдуть до Сикстинської капели, щоб обрати нового Папу, тим часом як католики всього світу шалено натискатимуть кнопку «оновити» у своїх браузерах.
Ймовірно, що протягом більшості часу у нас не буде жодних важливих новин. Можливо, час від часу ми бачитимемо лише чорний дим і спостерігатимемо за знаменитою «Сикстинською чайкою».
Чи можуть 1,4 млрд людей спрямувати свою енергію у краще русло? The Pillar попросив єпископа Еріка Вардена, норвезького ченця-трапіста, письменника і любителя пива, дати поради щодо молитви і збереження спокою під час sede vacante.
—Період між смертю або відставкою Папи і обранням нового — це тривожний і невизначений час для багатьох католиків. Чи ми просто пасивно спостерігаємо за розгортанням історичного процесу?
— У Церкві ми ніколи не будемо пасивними спостерігачами. «І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор 12, 26). Ми добре знаємо цю фразу апостола Павла. Вона має універсальне застосування.
Але Римський Понтифік, наступник святого Петра, це не просто член Церкви. Католицька доктрина називає його «видимим головою всієї Церкви». Звісно, з богословської точки зору і загалом Главою Містичного Тіла є Христос. Та відповідно до депозиту благодаті, що випливає з логіки Христового Втілення, невидимим реальностям надаються видимі форми, які ефективно передають спасительну діяльність Бога.
На даний момент ми, конкретні члени Церкви, у цьому конкретному сенсі «безголові». Це некомфортно. Є щось зловісне у рухомому безголовому тілі — подумайте про те, як ми уявляємо собі образ обезголовленої курки, і що він представляє.
Це час, щоб із болем у серці, ясним розумом і, зокрема, з вдячністю, ми могли визнати, що означає бути католиком. Ця реальність торкається кожного аспекту нашого буття.
Ми визнаємо своє відчуття втрати вісцерально, духовно, інтелектуально, прагнучи відновленої цілісності тіла, щоб воно могло постати у повній статурі, гідним, правдоподібним образом Христа на землі, «безперервно зайнятим хвалою Господа і заступництвом за спасіння всього світу», глава та члени якого об’єднані в ідеальній гармонії.
—Що це за час — sede vacante? Чи це покаянний період, як-от Великий Піст, чи м’якіший час очікування, як-от Адвент, чи щось зовсім інше?
—Щось інше. Давайте внесемо ясність: Великий Піст і Адвент готують особливі прояви таємниці віри, здійсненої у Христі. Ця таємниця непохитна, у незалежності від того, вакантний папський престол, чи ні.
Процес жалоби, що настає після смерті Папи, а потім початок конклаву, це, безсумнівно, час очікування особливих, значущих рішень; але Месія прийшов, Христос воскрес, наша християнська надія тверда — тому насправді немає потреби хвилюватися. Я би сказав, що зараз гарний час робити прямо протилежне: практикувати тишу і мир.
Все більший хор голосів оцінює понтифікат, який щойно завершився, і прогнозує наступний. Кожен раптом стає експертом. Це неминуче. У певному сенсі це корисно. Але остерігаймося зводити цей час до пліток та плюс-мінус компетентних роздумів.
Ми віримо, що Святий Дух веде Церкву. Плоди Духа — це любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, здержливість. Приймаючи ці плоди, ми відкриваємося натхненню Духа.
Оскільки Церква є Тілом, усі ми маємо відіграти певну роль у культивуванні мирної пильності, яка дає змогу розумному, вільному послуху. Тільки подумайте: важко зосередитися на духовних речах, якщо страждаєш на синдром «неспокійних ніг». Тож де би ми не були як члени Церкви, давайте зробимо все можливе, щоби принести у Тіло мир.
Шукаймо часу для тиші, поклоніння, заступництва, мовчання. Від цього виграє весь організм. Тоді ми разом будемо готові прийняти будь-яке благословення і завдання, які приготував для нас Господь.
—Часто говорять, що Святий Дух відіграє певну роль у папських виборах. Чи є способи співпрацювати зі Святим Духом під час цього періоду?
—Ми вже розглянули деякі з них. Я хотів би згадати ще один, про який часто думаю. Конституція Другого Ватиканського собору про Церкву, «Lumen gentium,» говорить про вселенський заклик до святості. Здаля це звучить гарно: ми всі можемо уявляти себе святими; у нас може бути готова автоагіографія і особистий символ.
Проблема у тому, що християнська святість за своєю природою хрестоподібна, народжена від єднання з Христом Ісусом, який, «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого» (Флп 2, 6-7). Літургія Страсної П’ятниці нещодавно дозволила нам торкнутися масштабу цього самоспустошення, яке залишає нас оголеними.
Маючи це на увазі, подумайте, чого навчає конституція: «Всі вірні Христа запрошені прагнути святості і досконалості власного стану. Насправді, вони мають обов’язок цього прагнути. Нехай же всі дбають про те, щоби правильно керувати своїми найглибшими порухами душі». Латинською мовою останнє речення звучить так: ut affectus suos recte dirigant.
Сьогодні ми схильні вважати чимось саморозумілим, що наші почуття є істинними і показують, ким ми є: «Я відчуваю, отже, я існую». Ми охоче заявляємо про право діяти згідно зі своїми почуттями, і нас дратує, якщо інші не поважають те, що ми відчуваємо. Тим часом Церква нагадує нам, що наші почуття, як ніколи, перебувають у безладі, і що наша афективна сторона має бути скерована, перш ніж вона справді допоможе нам досягти мети, якої ми прагнемо.
Афекти та емоції у такий час зашкалюють: одні радіють, іншим боляче, хтось гнівається. Усі хотіли би виправдання своїх емоцій. Але суть не в цьому.
Якщо ми зможемо допомогти одне одному словом і прикладом, щоб правильно скеровувати у ці дні свої найглибші почуття, я думаю, що ми виконаємо важливу роботу як співробітники Духа.
—Чи можна молитися, щоб наш «улюблений» кандидат став Папою, чи це все одно, що молитися, щоб ваша спортивна команда виграла кубок?
—Справа ось яка: тут не йдеться про те, щоб хтось «переміг». Чи думаємо ми про тягар, який ляже на плечі майбутнього Папи? Чи думаємо, що колись він буде змушений звітувати перед Суддею суддів?
Якщо ви читали Данте або розглядали середньовічні зображення Страшного суду, ви зауважите, що у підземних сферах не бракує людей у митрах. Як єпископ, я думаю про це з трепетом. Ставки величезні.
Неможливо собі уявити тієї стійкості й віри, які вимагаються від Римського Понтифіка: ця бідна людина має бути одночасно дуже сильною і дуже поступливою; він має бути глибоко залучений у справи цього світу, але водночас жити абсолютно надприродним життям; він повинен практикувати героїчний ступінь самозречення без жодного перепочинку; він мусить всією глибиною серця прийняти заклик Петра: «А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Йн 21, 18). Хто може жити відповідно до цього?
Замість того, щоби вважати Колегію кардиналів стайнею для кінських перегонів і стояти в черзі у букмекерську контору, нам слід думати і молитися: саме зараз Провидіння готує людину, обрану Богом, взяти на себе надзвичайно привілейовану участь у пасхальній жертві Христа, жити цим особистим дорученням до самої смерті, під пильним наглядом цікавого світу, чиє ставлення непостійне і здатне миттєво змінитися від вигуку «Осанна!» до сичання «Розіпни!»
Папа має чудову та радісну місію: проголошувати світові Христа. Але голова, на яку ми очікуємо, буде у різний спосіб увінчана терням.
Отже, ми можемо розсудливо промовляти молитву колекти для Мес «За обрання Папи» — і це чудово, що ми молимося за нього особисто, перш ніж матимемо бодай найменше уявлення про те, хто він такий: «Боже, як вічний Пастир, Ти керуєш своєю паствою з ретельною опікою: даруй своїй Церкві у Твоїй безмежній доброті того пастиря, який [найбільше] догодить Тобі своєю святістю і буде [найбільш] корисним для нас через невгамовну турботу».
Це гарна молитва.
фінансово.
Щиро дякуємо!
