Хочеться в такі складні часи, коли кожен думає, каже, пише і чинить все, що забажає, інколи без оцінки змісту й користі від того всього, — донести до серця кожного потребу і необхідність правдивого життя у Церкві.
Часто-густо можна почути, як говорять чи пишуть про Церкву як про якусь там третю особу: Церква погана, Церква грішна… Пишуть і говорять про Церкву інколи навіть ті, які жодного стосунку до Неї не мають. А хто ж така Церква? Та це ж ми — і вірні, і духовенство. І кожен з нас відповідальний за те, щоб Церква була такою, якою її хоче бачити Господь (а не та чи інша категорія людей).
Господь Ісус Христос заснував Церкву як спільноту віруючих людей, перш ніж відійти з земного життя. І призначення Церкви — одне-єдине: провадити людей до Царства Небесного. Про це читаємо у Євангелії: «Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку», – до них каже, – «хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». У відповідь Ісус сказав до нього: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мт 16, 13-19).
1.Церква – це не групка досконалих і святих осіб, а спільнота людей, що вірують у Христа-Господа і мають перед собою чітко визначену мету: спасти свою душу і потрапити до Царства Небесного з допомогою Божої благодаті. Це часто дуже різні люди, які інколи докладають величезних зусиль, аби жити святим життям, і цінують ті засоби, які пропонує Церква: святі Таїнства Покаяння (Сповіді) і Євхаристії (Святого Причастя), щоби впорядковувати своє життя. Кожна людина має свій шлях до Господа і до Церкви, тому за кожну нову людину у Церкві та в храмі треба подяку складати Господу, радіти і допомогти людині комфортно почуватися. Боляче, коли несвідомі або лукаві християни заявляють, що в Церкві всі повинні бути святими, і використовують кожну нагоду, аби викривати чи пліткувати про слабкості окремих людей, які належать до Церкви, і таким способом зневажають святе ім’я Церкви Христової. Боляче, коли ми не переживаємо за наших рідних і близьких і за їхнє церковне життя: мовляв, це не наша справа.
2.Церква відкрита для всіх, бо Христос її заснував для всіх без винятку людей. Тому ті, хто прагне жити з Господом, покликаний приймати всіх інших людей як своїх ближніх, які також мають свої обмеження і слабкості, але прагнуть належати до спільноти Церкви. Тому в Церкві не може бути різних «групок», які вважають себе особливими і незамінними, але всі взаємно повинні одні одних приймати, поважати і любити. У Церкві всі покликані служити іншим, як цього нас навчав Ісус Христос, а служіння — це любов, піклування, турбота про інших, а не просто «тішення самими собою та своєю праведністю». Боляче, коли у церковній спільноті трапляються ситуації, коли одні не сприймають інших чи уникають зустрічі, або просто ігнорують своїх ближніх, знаходячи для цього масу причин і оправдань. Це не по‑християнськи. Так робив фарисей, який казав: «Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди — грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар» (Лк 18, 11).
3.Є різні нагоди, які допомагають людині по-новому відкрити для себе Церкву. Це Таїнство Хрещення, коли хтось у сім’ї народився; це таїнство урочистого Святого Причастя, коли діти готуються до величного дня зустрічі з Христом; це Таїнство Шлюбу, вінчання двох свідомих і зрілих християн — хлопця і дівчини, які здатні взяти на себе подружні обов’язки і жити вірно і в любові аж до смерті. Це різні ювілеї та святкування; християнські похорони; це, зрештою, недільні і святкові богослужіння. Боляче, коли християни розглядають ці нагоди як обрядові моменти і не вникають у суть тих чи інших таїнств; коли спочатку планують святкування в ресторанах, а потім вже організовують справи з уділенням таїнств, підлаштовуючи головне другорядному; коли вперто вірять різного роду забобонам, тим самим зневажаючи віру в Єдиного Господа і святі традиції Церкви Христової та не мають бажання виправлятися; більше того, вимагають чи претендують, що Церква має сприймати їхні штучки, забобони чи «традиції». Христос сказав: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йн 8, 31).
4.Церква – це спільнота свідомих віруючих людей, які розуміють, що діти і молодь – це наше майбутнє і майбутнє Церкви. Тому нормальна церковна спільнота старається допомагати і сприяти всьому, що стосується навчання і формування молодого покоління (катехизація, ораторій, християнські табори та відпочинки, прощі, поїздки). Кожна парафіяльна спільнота має зробити все для того, щоб діти і молодь у храмі почувалися добре, щоб їм хотілося приходити до храму. Священик першим є відповідальний за організацію таких дитячих і молодіжних заходів на парафії, але без здорового сприяння батьків інколи неможливо зробити щось більше і краще. Боляче, коли батьки так організовують життя своїх дітей, що їм стає часу і грошей на все (гори, море, лижі, аквапарк, поїздки та інші розваги і відпочинки), але не залишається часу на недільну Службу Божу, на катехизацію, на здоровий християнський відпочинок з їхніми однолітками. Є така чудова фраза з народної мудрості: якщо з дітьми не говорити про Бога, то потім прийдеться все життя з Богом говорити про дітей.
5.Благодійна діяльність у Церкві – це щось дуже цінне і невід’ємне від життя нормальної парафіяльної спільноти. Тому важливо відгукуватися та особисто брати участь у різних загальноцерковних ініціативах, підтримувати парафіяльні благодійні проекти. Часто у парафіях є потребуючі люди чи родини: хто, як не Церква, повинен відкликнутися? Ми завершили парафіяльний проект «Купівля житла для багатодітної родини», підтримуємо потерпілу від пожежі родину і ретельно займаємося питанням будівництва парафіяльного дитячого садочку «Ковчег». Але в нас є правило, яке нам залишив Ісус Христос: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна» (Мт 6, 3‑4). Боляче, коли люди претендують на привселюдну подяку чи ображаються, коли їх не похвалили чи забули згадати при певних нагодах, не вручили їм грамоти чи медалі.
6.Етика поведінки у храмі – це певні необхідні найпростіші правила, які сприяють тому, щоб усі могли легко спілкуватися з Богом і не заважали іншим це робити. Деякі правила є спільними для всіх, а якісь різняться відповідно до окремих місцевостей та парафій. Нині згадаю три моменти: не личить користуватися телефоном – під час богослужінь відповідати на дзвінки, читати чи відписувати СМСи, переглядати пошту чи соцмережі, виходити чи вибігати з храму, щоб вирішити «термінову» справу. Невже є настільки важливі речі, які не почекають однієї годинки, поки ми не вийдемо з храму?
Ще одна річ, яка є очевидною у храмі: коли люди жують жуйку в храмі під час богослужінь. Я зазвичай перед уділенням таїнств прошу про дві речі: вимкнути телефони і викинути жуйки. Але невже про це треба нагадувати? Боляче і неприємно на це звертати увагу, але інколи доводиться.
7.Активна участь у богослужіннях – це щось дуже цінне і є ліками проти нудьги. Саме активна участь допомагає людині не розсіюватися і вникати у зміст молитов. Інколи люди нарікають, що їм нудно у храмі. Щоб не було нудно, треба старатися розуміти, що відбувається, і брати участь у богослужінні. Цьому допомагають молитовники, уважне слухання читань, уважне слухання проповіді із зусиллям пригадати згодом, про що йшлося у проповіді і які читання були на Святій Літургії. Також важливо приходити до храму завчасно, заздалегідь передбачивши необхідний час для приготування і на дорогу до храму. Боляче, коли люди знаходять оправдання на те, що запізнюються, або на те, ніби й досі не розуміють, що правиться і який порядок богослужінь, і взагалі не вникають у зміст молитов і відправ. Якщо людина не забажає розуміти — насилу цього ніхто не зробить, і якщо людина не вийде з дому загодя, то аж ніяк не зможе вчасно прийти на богослужіння.
8.Фінансове питання у Церкві – це гаряча тема, але вона має бути чіткою і ясною. Відколи існує Свята Церква – існували пожертви як засіб її існування та утримання. Ще в Старому Завіті Господь установив закон про десятину – тобто закон, який передбачав пожертву десятої частини свого заробітку на храм і на служителів храму. Цього закону ніхто не скасовував, і сьогодні є вірні, які стараються частину свого прибутку, інколи десятину, віддати на благодійність чи на діяльність Церкви. Ці люди часто дають свідчення про те, як Господь благословляє їхній добробут.
У храмах збирають пожертви або є скриньки, куди вірні вкидають свої пожертви. У нашому храмі є «Скринька благодійності» – пожертви з неї йдуть на потребуючих і тих, хто просить про милостиню; є «Скринька для пожертв за Служби Божі» – пожертви йдуть на утримання священиків; є інші скриньки – це пожертви, які використовуються для утримання храму і всього господарства, для розвитку парафії. Частина з цих грошей, як просить Церковний Уряд, використовується для катехизації та євангелізації. Фінансові внески – пожертви – це свідома участь кожного вірного у житті, діяльності та розвитку нашої Церкви.
Дякую вам за те, що ви любите Церкву. І на завершення пропоную вам слова св. Йоана Золотоустого: «Не відходь від Церкви, бо нема нічого сильнішого від Церкви. Церква – твоя надія. Церква – твоє спасіння. Церква – твій захист. Вона вища від неба, обширніша від землі. Церква ніколи не старіється, але завжди цвіте. Тому Святе Письмо, підкреслюючи її твердість і непорушність, називає її скелею» (Гомілія на Псалом 44).
фінансово.
Щиро дякуємо!
