Кардинал Мюллер: наш світ не вистоїть без християнства

Християнство — це не просто «один із чинників», це сама основа європейської сутності. Європа виникла внаслідок синтезу християнської віри, грецької філософії та римського правового порядку, а її фундаментальним принципом є невід’ємна гідність кожної людської особи, створеної за образом Божим.

Без цієї духовної та моральної основи Захід втрачає свою «душу» і стає вразливим до внутрішнього розпаду та зовнішнього панування, каже кардинал Герхард Людвіг Мюллер, вислужений префект Конгрегації віровчення.

Зіткнувшись із викликами й загрозами сьогодення

На запитання kath.net «Чи може Захід вижити без християнства?» можна відповісти одним словом: ні. Захід — це не що інше, як культурна спільнота германських та слов’янських племен і народів, що виникли зі спадщини Західної Римської імперії та об’єднані вірою в Христа, Сина Божого і вселенського Спасителя людства. Отож Європа є християнством у його синтезі з грецькою метафізикою та римським бажанням упорядковувати за принципом справедливості, тобто бажанням віддати кожному належне (suum cuique — Ульпіан), — або, кажучи теологічно, недоторканну гідність кожної людини як образу й подоби Бога. Поза цим визначенням Європа втрачає душу, яка її формує, і стає мертвим тілом, яке — ніби нічийна земля — стане здобиччю сусіда, хто там виявиться ближчим і сильнішим.

Тільки ті, хто впритул не бачить драматичного загострення ситуації в сучасному світі, можуть віднікуватися від цієї правди. Папа Франциск часто казав, що ми вже перебуваємо у своєрідній фрагментарній Третій світовій війні. Просто подумайте — у глобальному контексті — про громадянські війни, крах правового порядку в багатьох країнах, орвелівську «державу нагляду», якої прагне Брюссель (Закон про цифрові послуги, бюрократичне стирання національних ідентичностей), міграцію мільйонів осіб, яких уже неможливо інтегрувати в Європу і які створюють конкуруючі ісламські суспільства; голод і бідність, що вражають половину людства, глобальний тероризм у формі злочинних угруповань і держав-агресорів, організовану злочинність, а також нестабільну політичну ситуацію в класичних демократіях, які потрапляють до рук глобалістських еліт із їхнім проєктом повністю контрольованого Єдиного світу — «Прекрасного нового світу» у стилі Олдоса Гакслі.

Навіть у прогресивній цивілізації, якою ми в Центральній Європі так пишаємося, — криза модернізму й постмодернізму дивиться в очі кожному. Розпад соціальної єдності в шлюбі та сім’ї, а також особистої самоідентифікації внаслідок так званої зміни статі; навмисна дехристиянізація Європи — колись якобінської, а тепер неомарксистської, що характеризується лівацтвом та вокізмом (woke); втрата об’єднавчої ідеї мети і сенсу буття людиною в пост- і трансгуманізмі; акцент на егоцентричному самовизначенні без органічної інтеграції індивідуального та колективного у спільне благо сім’ї, міста, нації та спільноти націй — це апокаліптичні попереджувальні знаки.

Залишається надалі живою тільки зарозумілість західної переваги. Хіба секуляризм і матеріалізм мають бути нав’язувані, як за часів колоніалізму, за панацею нібито відсталому Сходу та Півдню під гаслом «допомога для розвитку — лише за умови легалізації одностатевих шлюбів, вбивства дітей у утробі матері, евтаназії та асистованого самогубства» — і все це заради різкого скорочення населення в ім’я захисту клімату і дефіциту матеріальних ресурсів?

Якщо західний світ хоче нав’язати всім іншим культурам своє віддалення від Бога та моральний релятивізм — він лише грає на руку політичним та ідеологічним екстремістам. Самими лиш військовими та економічними засобами їх не здолати. Насильницькі відповіді — від Афганістану, через Ірак та Сирію, і сьогодні в Ірані з його режимом терору — є остаточним доказом того, що без розуміння вищого, а отже, не виключно матеріалістичного й імперіалістичного, сенсу і мети людського існування не може бути миру в серці та миру на землі.

Битва за душу

Багато хто бачить лише поверхову боротьбу за ресурси та владу. Однак вирішальна битва ведеться за людську душу. Плідне співіснування стане можливим лише тоді, коли ми знову відкриємо у серцях і совісті, що всі походимо від одного Небесного Отця і тому є братами й сестрами одне для одного.

У своїй відомій промові в Регенсбурзі (12 вересня 2006 року) папа Бенедикт XVI сказав дослівно:

«У західному світі загалом панує думка, що тільки позитивістичний розум і будовані на ньому форми філософії мають справжню цінність. Однак же глибоко релігійні культури світу сприймають це виключення божественності з універсальності розуму як напад на свої найглибші переконання. Розум, глухий до божественного, який відсуває релігію у сферу субкультур, неспроможний входити у діалог культур (…) Для філософії та, хоч і в інший спосіб, для теології вслуховуватись у великий досвід і думку релігійних традицій людства, й зокрема християнської віри, — це джерело пізнання, й ігнорувати це було би неможливим для сприйняття обмеженням нашої можливості сприйняття й відповіді (…) Відвага, щоб залучити розум на всю силу, а не заперечувати його велич, — ось програма, з якою теологія, базована на біблійній вірі, входить у дебати наших часів. «Нерозумна діяльність (діяння без лоґосу) є чимось, супротивним природі Бога», — сказав Мануель ІІ, згідно зі своїм християнським розумінням Бога, у відповіді, вділеній перському співрозмовникові. Це до цього великого лоґоса, до цієї широти розуму, ми запрошуємо наших партнерів у діалозі культур. Невпинно відкривати його наново — велике завдання університету».

А нещодавно померлий Юрген Габермас у своїй монументальній праці з історії філософії висунув тезу про те, що єдиною темою Заходу — тобто тим, що становить сутність Європи як наступниці християнізованої Римської імперії — є зв’язок між вірою та розумом (Логосом), між істиною та свободою, між особою та спільнотою, що перевершує індивідуалізм і колективізм.

Читайте також:
Питання до ісламу: історія виправдала лекцію Бенедикта XVI у Реґенсбурзі

Безпам’ятні щодо історії, «раціоналісти» виступили проти цього: концепція розуму, орієнтована виключно на методи емпіричної науки, встановлює нездоланну суперечність між вірою та сучасною наукою. Як «науково спростована» форма свідомості та спосіб життя, християнська віра — та й будь-яка релігія — «нічого не робить» для розв’язання великих викликів сучасності. У світі, повністю створеному наукою і технологіями, релігія неминуче стає маргінальним явищем, приватною справою в надалі недоосвічених рештках міфологічного та донаукового сприйняття світу й людства. Там, де цей світогляд абсолютизується в політичному порядку денному, — віру і релігію потрібно або насильно виключити з освіти молоді, публічного дискурсу й панівної культури, або акуратно усунути; або ж деякі неосвічені єпископи та богослови-опортуністи вважають, ніби можуть врятувати Церкву, замінивши євангельське послання соціальним порядком денним.

Деякі «дипломати» вважали, що істина має бути підпорядкована розрахункам влади, а не гуманізувати владу через істину. Але Церква проголошує мудрість і силу Бога у знаку хреста Христового, а не «мудрість світу цього чи правителів світу цього» (1Кор 2,6).

Святий Тома Аквінський так підсумував єдність усіх знань, що випливають із віри та розуму: «В усьому істинному, що ми знаємо, і в усьому доброму, що ми чинимо, ми вже неявно визнаємо Божу істину та переживаємо Божу доброту».

Зв’язок між вірою та розумом, безумовно, мав свої драматичні моменти в європейській інтелектуальній історії: від синтезу — через діалектичний зв’язок — до взаємовиключної суперечності, зокрема у філософії Просвітництва, критиці релігії та атеїстичних політичних ідеологіях минулого століття. Папа Бенедикт XVI виступав не за повернення до часів до появи сучасних природничих наук і технологій: «Ідеться не про відступ чи негативну критику, а радше про розширення нашого уявлення про розум та його використання. Бо хоча ми радіємо людським можливостям — ми також усвідомлюємо загрози, що з них випливають, і повинні подумати, як ними керувати. Ми досягнемо успіху в цьому лише тоді, коли розум та віра об’єднаються по‑новому; якщо подолаємо нав’язане нами обмеження розуму — тим, що можна експериментально перевірити, — і знову відкриємо йому весь обсяг його потенціалу. У цьому сенсі теологія, не лише як історична та гуманітарно-наукова дисципліна, але й як теологія у вузькому сенсі, тобто як пошук раціонального обґрунтування віри, повинна мати своє місце в університеті та в широкому діалозі наук».

Бо наукове дослідження відрізняється від безцільних блукань і здогадок насамперед своїм методом та верифікованими критеріями, а не матеріальністю чи нематеріальністю предмета дослідження. Предмет етики й моралі, наприклад, це не те, що можна матеріально перевірити, ані математично описані відношення, а фундаментальний моральний принцип, розпізнаваний у совісті, що належить безумовно творити добро і безумовно уникати зла.

Це стосується і пізнання природного морального закону. Його фундаментальним принципом є недоторканна гідність кожної людської особистості. Це суперечить етичному релятивізму та будь-якій спробі звести людство до засобу для досягнення мети.

З раціональної віри в існування Бога та стосунків із Богом відповідно до розуму випливає те, що Павло сформулював так: «Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, — вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи» (Рим 2,14‑15).

Тільки там, де віру не відкидають як проєкцію чи вигадку, а розуміють у її джерелі та змісті — в Логосі, тобто в самопізнанні Бога в Його Слові, — вона може вступити у плідний діалог і з точними науками, як із великими інтерпретаціями сенсу людського існування у філософіях та релігіях світу. Бо людина хоче знати не лише те, як влаштований світ чи як технології можуть покращити умови її життя, — але щось більше: чому у світі є зло, безглуздя, смерть і ненависть, які загрожують поглинути будь-яку любов; чи є надія поза коротким і стражденним земним життям; або чому взагалі існує «буття, а не ніщо» — як висловився натураліст, математик і філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716).

Віру не можна відокремлювати від етичного подолання науково-технологічних викликів, а також від пошуку універсального соціального порядку, заснованого на принципах людської гідності, глобальної солідарності та глобальної соціальної справедливості.

«Спільне слово між нами та вами» від 13 жовтня 2007 року починається так: «Мусульмани і християни разом становлять понад половину населення світу. Без миру та справедливості між цими двома релігійними спільнотами не може бути справжнього миру у світі. Майбутнє цього світу залежить від миру між мусульманами і християнами. Основа для цього миру та порозуміння вже є. Вона є частиною абсолютно фундаментальних принципів обох вір: любові до Єдиного Бога та любові до ближнього».

Аналогію з християнством легко побачити. Згідно зі словами Ісуса, любов до Бога та любов до ближнього є виконанням і підсумком усіх Божих заповідей. Побудовано міст, яким можна йти.

Що таке релігія?

У повідомленнях про руйнівні бомбардування й атаки смертників, здійснені терористами, що позиціонують себе як побожних мусульман, політичні й медійні кола мимохідь говорять про «релігійне насильство», не визнаючи прихованої суперечності в цьому поєднанні термінів. Що взагалі означає термін «релігія» в цьому контексті?

Релігія як категорія є неоднозначною. Другий Ватиканський Собор визначає релігію у своєму декреті про релігійну свободу як «обов’язок поклоніння Богу» (Dignitatis humanae 1). Релігія — це не засіб, вигаданий людьми, плацебо для подолання невизначеності. Перша думка розуму — це здивування тим, що я і весь світ узагалі існуємо. Суть релігійного досвіду — це почуття вдячності Творцю і безмежна довіра до Його провидіння. Релігія — це первісна довіра до того, що Той, хто покликав мене до існування, приведе все до доброго кінця.

Стосунки з Богом у хвалі та вдячності порушує гріх, що призводить до хаотичних стосунків у людській расі. Тут, у біблійних традиціях єврейської та християнської віри, з’являється погляд на Творця, який обіцяв бути нашим Спасителем.

«Бог не любить крові» — тобто руйнівного насильства, — і точно не любить актів тероризму, злочинності та жорстокості проти людства, бо «діяти всупереч розуму суперечить природі Бога». Отож як розуміти джихад у Корані? Війна, з усією її жорстокістю, ніколи не може бути святою, тобто угодною Богові, бо поширення віри відбувається виключно через людське розуміння в свободу. Політичні та релігійні влади в ісламських культурах і державах повинні знайти відповідь на питання, як узгодити так звані «вірші про меч» Корану з невід’ємним правом людини на свободу віросповідання. Необхідно відкинути не лише жорстокі засоби поширення релігії чи політичної ідеології, але й мету релігійно-політичного панування над світом. Бога ображають не ті, хто вказує на внутрішні суперечності будь-якого псевдорелігійно виправданого насильства, а ті, хто посилається на Бога, щоб виправдати свої злочини.

Хотілось би крикнути до цих оскаженілих: то не Бог наказує вам вбивати «невірних», як ви їх називаєте, або послідовників інших релігій — як це справедливо назвати. Це голос диявола, який ви чуєте в собі. Як можна гірше образити найбільш священний зв’язок любові, що його Бог встановив між матір’ю та її дитиною, ніж кажучи їй пишатися своїм сином, який із поясом, повним вибухівки, канув себе та інших у смерть і згубу? Справжні мученики своїм життям і смертю, стражданнями та відданістю іншим стають свідками Божої любові та істини.

У Декларації про ставлення Церкви до нехристиянських релігій «Nostra аetate» (1965) Собор, із повним переконанням в остаточному одкровенні Бога у Христі, визнає все, що є «істинним і святим» у нехристиянських релігіях (п.2). Замість відроджувати стару ворожнечу та витягувати з неї нові злочини проти братерської єдності між людьми, «слід щиро докладати зусиль для досягнення порозуміння та, заради блага всіх, разом прагнути соціальної справедливості, морального добра, а також миру та свободи» (п.3).

Важливість природного морального закону та універсальних прав людини

Замість, в антихристиянському запалі, використовувати тероризм (який маскується під релігію) для дискредитації релігії, зокрема християнства, із застарілим просвітницьким пафосом, — усі люди доброї волі мають узгодити моральну та соціально-етичну основу співіснування різних релігійних та філософських переконань. Цього можна досягти лише визнанням природного морального закону та універсальних прав людини, які ґрунтуються на недоторканній гідності кожної людської особистості. Держава існує для народу, а не народ для держави.

Те, як мусульманські вчені інтерпретують у своєму історичному контексті конкретні сури Корану, які говорять про насильство та війну в питаннях віри й совісті, не є предметом цього обговорення. Однак, за систематичного тлумачення, на моє переконання, перша сура є герменевтичним ключем до всіх наступних віршів. Бо «В ім’я Бога, Милостивого, Люблячого» жоден злочин проти людства не може бути виправданий. Як знання про Бога в одкровенні Корану, яке стосується лише віруючого мусульманина, — так і універсальне усвідомлення існування Бога й морального закону, вписаного Богом у нашу духовну природу, унеможливлюють застосування Божої волі на вбивство, ґвалтування, приниження і позбавлення чоловіків, жінок та дітей їхньої релігійної та громадянської свободи.

Звісно, ми, люди, не можемо гарантувати мир самостійно, оскільки його дає лише Бог. Однак ми покликані співтворити суспільство, засноване на гідності людської особистості та благополуччі всіх членів громади. Євреї з християнами, мусульмани і послідовники інших релігій — визнають Бога Господом і Творцем, який створив нас. Ніщо не прославляє Бога більшою мірою, ніж любов до ближнього, і ніщо не ображає Його більше, ніж ненависть до брата. Справжня релігія — це те, де перемагає любов. Любов — ось справжнє поклоніння Богу.

Усвідомлення нерозривної єдності віри та розуму, любові до Бога і до ближнього є основою християнського внеску в міжкультурний діалог та мир у світі. Звернення уваги до цього питання є незмінною заслугою відомої лекції Бенедикта XVI у Регенсбурзі.