Марта Картабія, колишня голова Конституційного суду Італії та колишня міністр юстиції, зазначає, що криза демократії та повернення війни мають спільне джерело: втрату відчуття меж дозволеного та зневагу до гідності інших.
Цими днями в Торуні (Польща) триває зібрання європейських діячів — Colloquium Charitativum Novum, що має назву «De pace» («Про мир»). Колоквіум є новим міжнародним форумом для діалогу між світами науки, релігії, політики й культури. Представники християнських Церков, наукових кіл, дипломатії, медіа та політики зустрілися в історичній Великій залі (Aula Magna) Старої ратуші Торуня. Організатори черпали натхнення з відомого торунського Colloquium Charitativum 1645 року, коли католики, лютерани й кальвіністи започаткували спроби діалогу в розбитій війною Європі.
Марта Картабія процитувала слова папи Франциска про «зміну епохи» — не епоху змін, а справжній цивілізаційний прорив, той, який ми зараз переживаємо. Технологічна революція та нові економічні виклики швидко змінили наш світ. Закон знову поступається місцем силі. У світі, здається, панує — як висловився Лев XIV в енцикліці Magnifica humanitas — «культура влади».
Юристка вказала на два тривожні явища: поширення війн і кризу демократії.
Посилаючись на статистичні дані, Марта Картабія наголосила на глобальному регресі демократії, поверненні світу до рівня холодної війни та величезних осередків авторитаризму. Всього лиш рік тому звіт свідчив про набагато краще становище. Серед причин регресу доповідачка вказала передусім ситуацію у США, які у 2025 році вперше втратили статус усталеної ліберальної демократії.
Вона також навела поточні дані: у 2026 році у світі налічується приблизно 32 війни та 22 кризові зони. «Це означає, що приблизно половина населення світу живе в країнах, охоплених війною або яким загрожує збройний конфлікт». У цьому контексті юристка процитувала відомі слова Павла VI, виголошені 1965 року в ООН: «Більше жодних війн, ніколи!» — які пізніше повторили Йоан Павло II та Лев XIV, і запитала: куди зник світ, який прагнув керуватися розумом, справедливістю, законом та переговорами? «Мир і демократія — це не незворотні здобутки», — наголосила Марта Картабія.
Демократичний регрес не є очевидним одразу, а руйнуванню демократичних принципів передують неоднозначні сигнали — зсув до автократії рідко буває підривним; це тихий процес, що відбувається через зловживання чинними процедурами, ослаблення системи зсередини та зловживання конституціоналізмом. Доповідачка зазначила: важливо, що всі політичні лідери — навіть найдальші від демократичних принципів — посилаються на народний суверенітет: «Сьогоднішні демократії не страждають від браку народної легітимності. Навіть якнайбільш автократичні лідери обрані загальним виборчим правом. Сьогоднішні демократії страждають від способу, яким здійснюється влада».
Марта Картабія визначила два основні механізми цього явища. Перший — тиранія більшості. Посилаючись на Яна-Вернера Мюллера, вона описала, як сучасний популізм базується на фікції «повністю єдиного народу», чию одностайну волю виражає лідер. «Народ завжди є плюралістичною сутністю, де поруч із багатьма є небагато, поруч із більшістю — меншості. Прирівнювання волі народу до волі більшості означає змішування частини з цілим. Думки тимчасової електоральної більшості трактуються так, ніби вони виражають народ в цілому». Результатом такого підходу є зведення парламенту до ролі непотрібної перешкоди, маргіналізація опозиції та політична поляризація, заснована на логіці друга й ворога, переможців і переможених — «тиранія більшості», діагностована Алексісом де Токвілем майже два століття тому.
Другий механізм — це нетерпимість до обмежень влади. Переможці виборів схильні правити «в ім’я народу» без подальших обмежень — зокрема без правових обмежень. У цій концепції демократія зводиться до простої «виборчої інвеститури». Тим часом, наголошує юристка, демократія це складне поняття: вона включає верховенство народу, елементи політичного лібералізму — поділ та обмеження влади, — а також верховенство права й захист прав людини.
Розмірковуючи над межами влади, Марта Картабія спиралась на етимологію: латинське «limes» спочатку означало межу як шлях між полями, пізніше — укріплену військову дорогу та систему укріплень, що захищали імперію від зовнішнього тиску. «Отже, ідея межі/кордону охоплює кілька значень. Це, безумовно, демаркаційна лінія, на якій треба зупинитися. Це також шлях, який дозволяє прохід, і лінія оборони, що гарантує безпеку. В конституційних демократіях межі влади — це не просто зв’язки: вони також є умовами її можливості й тривкості в часі».
Згаданий де Токвіль вказував, що всемогутність сама по собі є злом і небезпечною річчю, і хоч би де право й можливість робити що завгодно були надані будь-якій владі — чи то народу, чи царю, демократії чи аристократії, — там є зерно тиранії, і краще шукати місце для життя з іншими законами.
Марта Картабія постулювала спільний корінь обох патологій нашої епохи: «За відсутності меж внутрішній порядок зазнає поляризації, а міжнародний порядок скочується до війни». «Ми живемо в епоху швидкого технологічного прогресу, який обіцяє, як сказав Леопарді, ‘величну й прогресивну долю’ для всього людства. Водночас величезна кількість політичних, технологічних, фінансових і медійних ресурсів зосереджена в руках небагатьох, які, схоже, можуть за мить вирішити долю світу. В давнину це називали гординею», — сказала юристка, зазначаючи, що в цьому контексті розмови про межі влади здаються наївними, але тим важливіше відрізняти владу від насильства.
За думкою Мішеля Фуко, влада впливає на функціонування вільних суб’єктів і залишає їм простір для свободи, тоді як насильство діє безпосередньо — «примушуючи, підкоряючи, катуючи, руйнуючи». Коли втрачається відчуття меж і відчуття Іншого, влада — навіть набута демократично — вироджується в панування й насильство. Також доповідачка процитувала слова Папи Лева XIV з його подорожі в Камерун, коли він сказав, що світ нищить жменька тиранів.
Марта Картабія, спираючись на досвід побудови миру після Другої світової війни, ствердила: щоб розірвати цикл насильства, ми повинні відновити відчуття меж, уразливості й крихкості — властивих людському існуванню. Посилаючись на енцикліку Лева XIV «Magnifica humanitas», вона сказала, що саме в досвіді обмежень — болю, невдачі, слабкості — людина може розпізнати недоторканну гідність, свою та інших: «Людство величне й поранене», — каже Лев XIV. «Величне саме тому, що поранене».
Цей досвід уразливості й несамодостатності, наголосила юристка, був джерелом солідарності, яка по століттях воєн забезпечила Європі понад 80 років мирних відносин. Сьогодні, коли останні свідки того покоління відходять, ми втрачаємо пам’ять про ту тяжку науку.
Бенедикт XVI у «Spe salvi» писав, що завданням кожного покоління є постійно новий, трудний пошук правильного порядку в людських справах; це ніколи не є просто завершеним завданням. Лев XIV розпочав свою першу енцикліку, наголосивши, що кожне покоління отримує у спадок завдання формувати свої часи; але кожна епоха також ризикує побудувати ще більш нелюдський і несправедливий світ.
Марта Картабія завершила свою лекцію образом пророка Неємії, який відбудовує стіни Єрусалиму, як згадав його і Лев XIV у своїй енцикліці, — вказуючи на те, що кожен, на своєму місці в історії, покликаний будувати цеглинку за цеглиною, крок за кроком. Ідеться не про грандіозний медійно-ораторський наратив, а про історичну відповідальність кожного.
фінансово.
Щиро дякуємо!
