Роздуми над Словом Божим на вівторок VII Великоднього тижня
Сьогоднішнє Євангеліє є початком Архиєрейської молитви Ісуса Христа.
«Все Моє — Твоє, а Твоє — Моє». Ці слова Ісуса Христа, які Він адресує Отцеві, нагадують нам, хоч як це дивно, про людську пристрасть володіти чимсь або кимсь, мати владу.
Ми всі так чи інакше маємо цю пристрасть, яку св. Йоан Богослов називає гордістю життя. Ця пристрасть — викривлена первородним гріхом здатність людини любити і бути любленою. В людському серці, якщо ця пристрасть володіє нами, вона перетворюється у «здатність» упредметнювати особу або пожадати її. Пожадання чинить із людини предмет нашого задоволення або предмет, яким ми можемо скористатися для власного зиску, або предмет, який треба знищити, якщо вважаємо, що він є перешкодою для нашого особистого щастя.
Отримуючи владу над кимось за допомогою сили, ми «маємо» цю людину, користуємося нею наче предметом. Це логіка гріха. Людська гідність у цій ситуації принижена: йдеться не лише про жертву, але й про того, хто використовує владу. Адже він спотворює в собі те, що робить людину справжньою людиною: любов.
Коли Ісус говорить Отцеві: «Я за них благаю, — не за світ благаю, але за тих, кого Ти Мені дав, бо вони Твої; і все Моє — Твоє, а Твоє — Моє; і Я прославлений в них», — Він говорить це не тільки від імені Другої Особи Божої, але й від імені Нового Адама, в якому людство повертається до свого Творця. Він виражає прагнення людської природи саме любити, а не пожадати: передусім — Бога, але також і другу людину.
Щоб стати вільним від цієї хиби нашого серця і справді любити, є один шлях, про який говорить Ісус: «Вічне життя є те, щоби знали Тебе, єдиного істинного Бога, і Того, кого Ти послав, — Ісуса Христа». Слово «знали» означає тут стосунки любові між особами: знаю тебе — значить, знаю хто ти насправді, бо ти мені відкрився, довірився. А відкритися, довіритися можна лише в любові.
Проте, з іншого боку, важливе також прийняття серцем, саме завдяки благодаті віри, яка є вповні даром Божим, того, що я не автономний, що я залежу, але також і належу Богові. Я належу Йому в любові, як дитина належить своєму батькові, а не як предмет. Лише перебуваючи в Його любові, я знову набуваю здатність посправжньому любити: і Бога, й інших людей. Тоді люди перестають бути для мене або предметом задоволення моїх потреб, або предметом-перешкодою, а Бог перестає бути для мене Тим, хто повинен усе влаштувати згідно з моїми очікуваннями. Він стає Батьком, який запрошує мене у свою спадщину любові… Хоча вповні ця здатність любити проявиться в нас лише у небі, проте ми вже зараз маємо її в собі завдяки Божий благодаті. Також особливим чином вона проявляється в молитві за наших ближніх.
фінансово.
Щиро дякуємо!
