У ІІ столітті грецький лікар на ім’я Гален описав чотири темпераменти: меланхолійний, сангвінічний, флегматичний і холеричний. Ці темпераменти були засновані на так званих чотирьох «гуморах» — тобто, рідинах.
Гален вважав, що наш спосіб мислення може бути пов’язаний із особливостями нашого фізичного тіла. Сьогодні це вчення можна назвати сумнівним, але чотири темпераменти досі мають свою цінність як базовий опис того, як різні люди обробляють емоції та нову інформацію.
Розпізнати меланхоліка зовсім не важко. Грецьке слово «melanholia» є поєднанням слів «melas», що означає «чорний», і «khole», що означає «жовч». Меланхолійна людина має у собі темряву, тому меланхолія асоціюється з сумом чи депресією. Меланхоліки не обов’язково мають бути сумними, але можна зрозуміти, як це пов’язано, бо меланхоліки справді чутливі, інтровертні, емпатичні та схильні до самоаналізу.
Як і всі інші темпераменти, меланхолія — це не добро і не зло, не благословення і не прокляття. Кожен темперамент має свої сильні та слабкі сторони. Все залежить від того, як ви даєте собі з цим раду.
Розуміння меланхолії
Нещодавно я прочитав есе католицького письменника Романо Ґвардіні під назвою «Значення меланхолії». Мені порадила його подруга, яка знає про мою глибоку меланхолійність. Вона думала, що це допоможе мені краще зрозуміти себе, — і вона не помилилася.
Ґвардіні починає своє есе зі слів: «Меланхолія надто болісна». Я був захоплений із самого початку: ось людина, яка розуміє! Він розкриває значення меланхолії не як психіатр, а як духовний письменник. Іншими словами, він не говорить про клінічну депресію або смуток, викликаний травмою. Він говорить про темперамент і про те, як він відображає аспект Божої природи у Його створіннях і через них. Як і всі Божі дари, меланхолію можна прийняти як позитивне благо, або ж спотворити її, перетворивши на слабкість.
Проблема меланхолії
Як зазначає Ґвардіні, меланхолія може бути болісною, як тяжкість духу. «Це лежить як тягар і змушує людину відчувати, ніби вона не може керувати своїм життям». Меланхоліки почуваються незахищеними і вразливими, бо навігація у осмисленому житті здається їм дуже складною. «Людина чогось шукає, шукає це скрізь і пристрасно — шукає те, чого вона не може знайти», пише Ґвардіні.
Як патентований меланхолік, я можу підтвердити вищесказане. Меланхолія паралізувала мене, коли я був молодим. Я читав одну філософську книжку за іншою до пізньої ночі, намагаючись зрозуміти своє покликання, збагнути, як пізнати Бога, як полюбити Бога, як полюбити себе. Я був упевнений, що життя — це чудові й таємничі двері у святість. Я побачив красу існування. Часом я навіть брав у цьому участь. Але повнота завжди була за наступним рогом — недосяжна, завуальована. Розчарування від цього, туманне усвідомлення того, що Бог є в цьому світі, але не перебуває тут постійно, викликало відчай. Це був болісний період у моєму житті.
На цьому історія могла закінчитися, але потім сталося щось дивне — я подолав свій шлях до Католицької Церкви, де, після мого навернення, моя меланхолія поглибилася і стала джерелом сили.
Сила меланхолії
Ґвардіні допоміг мені зрозуміти, що саме сталося. Він залишає позаду розчарування меланхолії і у другій половині свого есе зосереджується на її позитивному значенні. Розчарування від того, що ви відчули красу життя лише для того, щоб воно вислизнуло з ваших рук — це поштовх до чогось духовного. Меланхолія викликає зречення себе і формує готовність залишити старе, щоб могло виникнути щось більш благородне.
Моє невдоволення собою перетворилося на мотивацію продовжувати шукати краси, зміцнювати молитовне життя та відпочивати у Божій присутності під час Святої Жертви Меси. Біль через швидкоплинність життя досі зі мною, але тепер він скеровує мене до вищої реальності, щодня нагадуючи про необхідність спершу шукати небо, а потім — землю. Раніше я мав особливу потребу відчувати красу, але я завжди засмучувався тим, що життя може бути таким потворним. Але я прийшов, щоб навчитися глибше дивитися на світ, дивитися на нього наново. Він не такий потворний, як ми можемо припустити. Навіть страждання утворює нові кімнати в серці — нові місця для нашого існування.
Меланхолію можна переживати як сильне бажання створити значущий зв’язок любові. Я зрозумів, що коли я відчуваю, ніби мене не люблять, перше, що потрібно зробити, це віддати любов. Зрештою, того, чого я так сильно бажаю, мають бажати й інші. Меланхолія робить мене чутливим до потреб. Знаючи цю проблему, здається правильним, що я намагаюся бути частиною її вирішення. Любов завжди певним чином повертається до того, хто її дарує.
Знак того, що за дверима
Перш за все, каже Ґвардіні, меланхолія — це ознака того, що Бог існує. Ми не можемо вигнати прагнення нескінченного зі свого серця. Це мука народження поза цим життям. Це виклик меланхолії, але також і її сила. Це напруженість, у якій життя дає максимум від себе, від своєї краси, творчості та пристрасті.
Меланхолія відчувається так, ніби ти постійно перебував поруч із людиною, яку дуже любиш, а потім ця людина встала і вийшла. Твоя вітальня порожня, місце, де сидів твій друг, вільне. Це відчуття, що ми існуємо пліч-о-пліч із Богом, але живемо у різних кімнатах, не абстрактне. Це відчуття справжнє. Між нами є поріг.
Можливо, у кращому випадку ми чуємо Його кроки, коли Він підходить до зачинених дверей, відчуваємо Його погляд крізь ліс. Але двері ще не можна відчинити. Я вирішив притулити вухо до дверей і чекати, навіть якщо це боляче. Ви можете штовхати двері, смикати за клямку, шукати ключ — що завгодно. Просто не припиняйте намагатися, бо християнська надія полягає у тому, що одного дня, коли ми будемо готові, двері будуть широко відчинені.
Переклад CREDO за: о. Майкл Ренньє, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
