6 жовтня Римо-Католицька Церква вшановує святого Бруно Кельнського — засновника Картезіанського ордену.
Святий Бруно народився в Кельні близько 1030 року. Ще юнаком він залишив батьківщину і відбув до Франції для навчання в одному з центрів тодішньої європейської науки — Реймській школі.
Приблизно у віці двадцяти п’яти років Бруно здобув докторський ступінь, був висвячений на священика, став каноніком кафедрального собору, а за рік — ректором університету. Виконуючи свій обов’язок пастиря і вченого, Бруно був щирим прихильником клюнійської церковної реформи, носієм ідей якої став Папа св. Григорій VII.
Основні пункти цієї реформи були спрямовані на викорінення вад, що на той час були поширені в монастирях, а саме — на затвердження суворого монашого Правила, в основі якого були аскеза і слухняність, заборона симонії (продажу церковних постів), запровадження обов’язкового целібату для священиків, проголошення незалежності монастирів зокрема і всієї Церкви загалом від будь-яких світських володарів. У боротьбі за реалізацію цієї реформи святий Бруно навіть домігся зміщення архієпископа Реймського, який опирався ідеям клюнійцев.
Сталося це так.
1075 року Бруно був призначений канцлером Реймської дієцезії, на чолі якої стояв друг Бруно — єпископ Жерве. Проте невдовзі на зміну побожному Жерве прийшов жорстокий і гордовитий аристократ Манасія Гурней. Бруно не знайшов спільної мови з цим явно випадковим на єпископській катедрі чоловіком. Вважаючи його спосіб правління неприйнятним, Бруно ініціював собор в Отоні (Autun), який оголосив Гурнея позбавленим влади. Єпископ відповів жорстокими переслідуваннями, і Бруно був змушений покинути межі Реймса. Але 1080 року, наляканий бунтом городян, Манасія втік до імператора Генріха IV, затятого супротивника Папи Григорія VII, і майбутній святий зміг повернутися до рідного міста.
Між тим для Бруно світське життя дедалі більше ставало тягарем. Його душа схилялася до самотнього життя, цілком присвяченого одному лише Богові.
Єпископська кафедра Реймса була запропонована Бруно, однак він відмовився, і з двома супутниками — Раулем і Фульціем, теж каноніками — залишив Реймс, аби присвятити себе монашому життю.
Спочатку вони попрямували до обителі Саші-Фонтен біля Молезма. Намісником тут був майбутній святий Робер. Пізніше, 1098 року, в цьому монастирі зародився орден цистерціанців. Але, пробувши короткий час в обителі, Бруно зрозумів, що не до цього кличе його Господь.
1084 року він із шістьма супутниками — Ландіном, Стефаном з Бурга і Стефаном з Діє, каноніком св. Руфуса, Гуго Капеланом і двома мирянами, Андре і Гвереном — прямує до єпископа Гренобля, майбутнього святого Гуго Шатонефського. Єпископ радо приймає мандрівників і, дізнавшись про їхній намір присвятити свої життя відлюдництву та служінню Богу, віддає їм землю біля містечка Шартреза. Саме тут Бруно з супутниками засновує монастир, який дістав назву Велика Шартреза.
Через шість років самотнього життя, присвяченого молитві та медитації, Бруно запросив до Рима його колишній учень — Папа Урбан II, який запропонував йому посаду свого особистого радника.
Але Бруно витримав лише рік життя в Римі і 1091 року, отримавши папське благословення, пішов на південь Італії, в Калабрію, де заснував новий монастир. Тут 6 жовтня 1101 він і завершив свій земний шлях.
Один із товаришів св. Бруно по калабрійському монастирю згадував: «Є багато приводів для похвали Бруно, але понад усе ось що: він був людиною надзвичайно врівноваженою і поміркованою, це вирізняло його з-поміж усіх. Його обличчя завжди виражало радість, а язик його був вкрай стриманий. Він вів за собою з владністю батька і ніжністю матері. Немає такої людини, хто міг би звинуватити його у гордості, навпаки — він був лагідний, як ягня».
1623 року Папа Григорій XV зарахував Бруно Кельнського до лику святих.
За матеріалами: carthusian