Один із найбільш разючих уривків у всьому Святому Письмі — це молитва Іова одразу після того, як він дізнався не лише про знищення своїх джерел багатства (в’ючної худоби та слуг), але також і загибель його десяти синів і дочок.
Почувши всі ці погані новини, він миттєво став навколішки і помолився:
«Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди. Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім’я Господнє буде благословенне!» (Іов 1, 21).
Крім того, як зазначає автор священного тексту, «У всьому тому не согрішив Іов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога» (Іов 1, 22). Але коли він страждав від багатьох фізичних недуг, і йому довелося нескінченно вислуховувати докори своїх так званих друзів, Іов зробив іншу помилку — цілком природну, з огляду на всі обставини: він почав думати, що Бог повинен надати йому пояснення.
Невиправдане зло?
Книгу Іова зазвичай не вважають історичною, хоча більшість католицьких коментаторів із найдавніших часів припускали, що сам Іов був реальною особою, чиї життєві обставини певним чином стали легендарними. Однак цю книгу зазвичай розглядають як одну з поетичних книг Біблії, і в кожному разі вона явно призначена для дослідження проблеми страждань або матеріального та духовного зла у світлі суверенітету та доброти Бога. Дивовижна цитата на початку книги — не єдиний уривок, який змушує нас зупинитися й замислитися. У цій книзі є над чим поміркувати.
Різноманітні знайомі Іова схильні припускати, що страждання завжди є справедливим покаранням за окремі особисті гріхи. Відповідно, ті, хто відвідують Іова у його стражданні, неодноразово закликають його визнати цю фундаментальну реальність, визнати свою провину і отримати зцілення. Таке мислення досить поширене у Старому Завіті, оскільки Бог часто карає грішників більш негайно і безпосередньо, ніж ми очікуємо сьогодні. Той самий хибний штам проходить крізь різні форми протестантизму, включно з «Євангелієм процвітання», яке так часто пропагують телепроповідники. Але Іов продовжує страждати, залишаючись непохитним у своїй невинності. Тому, розчарований тими, хто пропонує йому фальшиву допомогу, він не прагне нічого — тільки щоб сам Бог відповів на його питання і справедливо розсудив його.
Звісно ж, католик повинен вважати це вступом на небезпечну територію, знаючи, що всі ми грішники, що ніхто з нас не може навіть почати досягати Божої доброти без благодаті, і що страждання є відкупленням. Але навряд чи такий світогляд переважав у єврейській культурі до Христа, яка часто припускала певний зв’язок між особистою праведністю, процвітанням і щастям у світі, незважаючи на дещо суперечливе усвідомлення того, що, як нам часто здається, нечестиві на цій землі непомірно процвітають. У будь-якому випадку, саме цей домінуючий світогляд досліджується і остаточно розкривається в Книзі Іова.
Основна мета книги — прояснити Іову саме це питання. Таким чином, коли Бог нарешті з’являється і говорить з Іовом, він фактично висміює його за зухвалу спробу притягти Бога до відповідальності:
«Хто то такий затемнює Мої задуми нерозважливими словами? Підпережи, як мужеві годиться, твої крижі: бо Я питатиму тебе — спробуй Мене навчати! Де був єси, як Я закладав землю? Скажи, як маєш розум» (Іов 38, 1-4).
Це лише перші слова промови Бога, що займають розділи 38-41, де Він проводить неспівмірне порівняння між Левіафаном, якого люди не можуть ані зрозуміти, ані підкорити, і Ним самим, хто створив Левіафана та все, що існує. Таким чином, Бог робить висновок не про те, що Іов виправданий перед Ним, а про те, що Іов не здатен навіть на початкове розуміння своїх стосунків із Богом, або Божих цілей, або Божої справедливості:
«Хіба він [Левіафан] не страшний, коли його збудити? Хто може перед ним устоятись? Хто був напав на нього й зоставсь цілим? Ніхто у цілій піднебесній» (Іов 41, 2-3).
До його честі, Іов відразу визнає своє нестерпне зухвальство у вимаганні звіту від Бога:
«Тому я говорив про те, чого не розумію; про чуда, мені незбагненні, що їх не знаю. Вчуй же, я буду говорити; питатиму Тебе, — навчай мене. Я чув лиш те, що говориться про Тебе, але тепер на власні очі Тебе виджу! Тому смиряюся і каюсь на поросі та на попелі» (Іов 42, 3-6).
Божа звітність
Варто зазначити, що Іов не страждає через свою гріховність; і він цілком правий щодо цього. Проблема з його реакцією на свої проблеми полягає в тому, що, по-перше, він не розуміє величезної прірви святості, яка відокремлює його від Бога, і, по-друге, він припускає, що мирське процвітання має бути ознакою Божої прихильності, а мирські страждання — ознакою Божої немилості. Так само роблять його друзі і «розрадники». Труднощі, з якими стикається Іов, полягають у тому, що він знає, що був вірним Богові, і це змушує його заперечувати поради друзів зізнатися у гріху і покаятися. Але зрештою він усвідомлює, що вимагати від Бога пояснень своїх дій — це занадто, і, як істинно праведна людина, він навчається смирення: відкидає гріх говоріння про те, чого він не розуміє, — насправді, гріх прикликання Бога до відповідальності у спробі розгадати надто глибокі для нього таємниці.
Звісно, у Христі ми розуміємо набагато більше, але у Христі ми також розуміємо, що не нам судити навіть самих себе, не кажучи вже про інших чи Бога. Якщо ми не можемо проникнути в Божу таємницю, і якщо людина є поганим суддею у власній справі, то наше ставлення до таємниці Бога, таємниці інших і навіть до таємниці самих себе має характеризуватися смиренням перед «незбагненними нам чудами».
Зрештою, ми знаємо про гріх те, чого не знали ні Іов, ні біблійний автор, і саме це знання робить нас не представниками нашої особистої праведності, а представниками зовсім іншого роду:
«Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не знав гріха, він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому» (2Кор 5, 20-21).
Наприкінці книги процвітання Іова відновлюється і навіть зростає, аж до десяти нових синів і дочок, які замінять тих, кого він втратив. Це вірна ознака того, що ми можемо назвати первинним дослідженням стосунків між Богом і Його створінь у контексті проблеми страждання, а не вторинним дослідженням незамінної унікальності кожної людської особистості. Книга Іова навчає: те, що зробив Бог, створивши нас, перебуває поза нашим розумінням. І коли християнин читає це, він розуміє: те, що Христос зробив для нас, і що Його Церква зробила для нас, також є поза межами людського розуміння.
Ці речі можна лише відкрити: вони вимагають не нашого власного праведного переконання в тому, що ми гідні перед Богом (прикладом чого є наполегливість Йова на початку), а нашої вдячності за незбагненне Боже милосердя, прикладом чого є покаяння Іова наприкінці.
Переклад CREDO за: Д-р Джефф Мірус, Catholic Culture
фінансово.
Щиро дякуємо!
