Те, що відбувається у Католицькій Церкві, з нею та довкола неї в усьому світі й близько не вичерпується тим, що відбувається у Римі, наголошує у своїй колонці для Catholic World Report американський публіцист і папський біограф Джордж Вайґель.
Сто п’ятдесят п’ять років тому, коли новостворене Королівство Італія завоювало рештки Папської держави, а Папа Пій IX відступив за Леонінський мур як «в’язень Ватикану», європейська еліта оголосила, що папству, — а на думку багатьох, і Католицькій Церкві, — як історичному фактору настав кінець.
Що ж.
Минулого місяця обрання дванадцятого після Пія IX Папи привернуло увагу світу так, як жодна інша зміна інституційного чи урядового керівництва. Велика заслуга тут належить Папі Леву XIII, який між 1878 і 1903 роками «винайшов» сучасне папство як установу глобального морального навчання та інструмент глобального морального свідчення. Водночас Лев ХІІІ започаткував динаміку, яка призвела до зростання Католицької Церкви та до її перетворення на глобальну спільноту з 1,4 млрд людей — світову спільноту, рівних якій за різноманітністю та інклюзивності немає більше ніде.
Папа Лев XIV надто розумний, надто схильний до гарних манер і надто проникливий, щоби про це заявити, але коли він вийшов у лоджію базиліки Святого Петра ввечері 8 травня, цей син американського Середнього Заходу цілком міг би сказати, перефразуючи Марка Твена: «Чутки про занепад Церкви сильно перебільшені».
Тих із нас, хто був у Римі в ті наелектризовані дні, не міг не вразити ентузіазм, з яким зустріли 267-го єпископа Рима. Але як тоді, так і тепер мене вражають потенційні вади петроцентризму — жорсткої зосередженості на папстві й Папі як на індексі всього католицького — який ми вже певний час бачимо в усьому католицькому світі.
Звісно, тут є й хороші новини. Світові потрібна доросла людина, яка говорить дорослими словами у глобальній комунікаційній екосистемі, де надто часто переважають і яку таким чином затьмарюють звукові фрагменти і твіти — і Лев XIV вже продемонстрував, як це зробити. Світові потрібна людина, яка може пролити яскраве світло істини на темряву конфліктів і війн, і Лев XIV вже це зробив. 1,4 млрд католиків потребують орієнтира для єдності, яка є однією з чотирьох ознак Церкви, і, нагадавши нам, що цього року виповнюється 1700 років Нікейському Символу Віри, Лев XIV показав нам «шаблон» цієї єдності в істині.
Однак петроцентризм має і свої недоліки.
Те, що відбувається у Католицькій Церкві, з нею та довкола неї в усьому світі й близько не вичерпується тим, що відбувається у Римі. В енцикліці 1990 року «Redemptoris Missio» Йоан Павло II навчав, що Церква не має місії — у тому сенсі, ніби це одна з десятків речей, якими займається Церква. Ні, Церква — це і є місія, євангельська місія, визначена самим Христом у Євангелії від Матея: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи».
Отже, те, що відбувається в місії у Того, або у кампусах Товариства католицьких університетських студентів, або в яскравому пастирському житті архідієцезії Бамендайн у Камеруні, або поміж героїчних священників і вірних Української Греко-Католицької Церкви, або у кризових центрах для вагітних та хоспісах, якими керує Церква, або під час самотнього свідчення Джиммі Лая у тюремній камері Гонконга; ба, навіть те, що відбувається у вашій місцевій парафії, щонайменше не менш важливе, — а іноді й важливіше, ніж те, що відбувається у Римі.
На момент заснування Америки у США мешкало близько 25 000 католиків, і можна з упевненістю сказати, що менше сотні з них знали ім’я Папи або чим він займається. Маятник зараз сильно хитнувся у протилежному напрямку, занадто багато католиків стурбовані — інтенсивно, навіть шалено — тим, що відбувається в Римі: нещасливе, на мою думку, поєднання політизації всього з культурою розваг ХХІ століття.
Інтерес до життя в адміністративному центрі Церкви — це нормально; одержимість, підживлена сумнівними блогами і соціальними мережами, — ні. Це спотворює глобальну католицьку реальність, викликаючи як необґрунтовані тривоги, так і хибні надії.
Перед Папою Левом XIV стоїть величезне завдання. Давайте щодня молитися за нього. Давайте зробимо йому послугу, не аналізуючи кожне його речення, кожну ініціативу чи кожне його призначення, ніби майбутнє Церкви висить на волосині. Це додає ще один тягар до того, який вже взяв на себе Роберт Превост, коли, бувши фанатом «Чикаго Вайт Сокс» а, отже, людиною, знайомою зі стражданнями*, він сказав «Accepto» у Сикстинській каплиці місяць тому.
*автор посилається на нещасливу репутацію цієї бейсбольної команди, яка вважається аутсайдером серед американських уболівальників.
фінансово.
Щиро дякуємо!
