Щороку я чую, як католики нарікають на Великий Піст і жертви майбутніх сорока днів. Я припускаю, що деякі люди справді не люблять Великий Піст, але я люблю його, і я думаю — незважаючи на всі скарги — що багато католиків також люблять його, хоч і нарікають.
Життя ставить перед нами різноманітні зовнішні виклики. Великий Піст — це внутрішній виклик: погодитися на тривалу прогулянку пустелею і зіткнутися з тим, що можна там знайти і що втратити.
Я виросла у пустелі на південному заході Америки, і за 10 років, проведених у цьому місці, я ніколи не знаходила у ньому жодної краси, крім швидкоплинних появ диких коней, що мчали вдалині.
Я теж хотіла бігти. То були нещасливі часи.
Але кілька років тому, відвідуючи Ізраїль, я опинилася в іншій пустелі, яка подекуди здавалася навіть більш безлюдною, ніж сухі землі моєї юності, і водночас була незбагненно красивою. У скелях, у печерах, у безводній і неживій землі — ізраїльська пустеля скрізь здавалася золотою.
Так легко було подумати: «Це воно? Це те, за що борються люди? Але чому?»
Але потім з’являється інша думка: лише тут, у такому порожньому, такому суворому й нестерпно спекотному, такому страхітливо величезному місці; тільки у цьому місці відкритого виклику та певної поразки могла закріпитися й процвітати очікувана обітниця спокути. Бог вибрав добре місце для Своєї роботи.
Життя атакує нас. Ніхто не може уникнути цього, не відчувши принаймні одного епізоду нестерпного болю та втрати: безумовно, втрати близької людини, але також втрати власної гідності, почуття захисту чи безпеки; втрати надії; втрати відчуття місця або цінності; втрати віри в добро інших; втрати віри, крапка.
Ці втрати, особливо якщо вони приходять рано і часто, тягнуть вас у пустелю, поки ви ще вкриті росою молодості, і якщо вам поталанить, ви будете блукати дуже довго, але виживете. І благословення, якщо ви їх шукаєте, зрештою, стають очевидними; на горизонті з’являється обітована земля, і ви усвідомлюєте: якщо тільки ви продовжите йти, вона збільшуватиметься у вас на очах і все набуватиме сенсу, а потім прийде слава.
Я полюбила пустелі Ізраїлю на початку мого короткого візиту туди, тому що я впізнала себе — або, радше, різні стадії себе, і все, що я будь-коли знала — у тому, що було суворим, порожнім, сухим, але повсюдно золотим. Свята таємниця теж була там повсюдною.
За ці короткі дні я навчилася «любити порожнечу», настільки експансивну і всеохопну, що довелося примиритися з нею, а потім вчитися виживати.
У порожнечі я зрозуміла, наскільки ілюзорними були деякі з моїх найбільших турбот — політичні, професійні, навіть деякі особисті — з точки зору переповненого і важкого багажу, який я надто довго тягала за собою. Я виявила, що можна залишити це там; усі надмірності, які обтяжували мене та відволікали від того, що насправді важливо, можна було відкинути й залишити позаду, бо вони були пусті самі собою. У великій порожнечі пустелі вони стали ще однією піщинкою, чимось викинутим із сутінок мого життя на голі рівнини безлюдної пустелі.
У порожнечі всі мої амбіції відійшли на другий план, а майбутнє відчуло поцілунок небес. Стало легко — і цілком достатньо — просто бути тут протягом дня й пройти через це з неушкодженою вірою і славою.
Отже, я з нетерпінням чекаю Великого Посту, і радію, що маю шанс ще раз увійти в пустелю, щоб звільнитися від уламків важких часів і суворої реальності, які я надто довго тримала при собі. Я понесу їх із собою туди, де сходить світло, від якого нікуди не втекти. Там я закину їх у піщані замети часу й сонця та принесу жертву хвали.
Переклад CREDO за: Елізабет Скалья, Simply Catholic