Гріх гордині і брак розкаяння

Роздуми над Словом Божим на четвер ХХ звичайного тижня, рік І

На Сході, особливо в часи коли проповідував Ісус Христос, відмовитися від запрошення на учту означало виразити неповагу і навіть погорду до того, хто запрошував. Цар з притчі за таке вираження неповаги міг вже відразу покарати своїх підданих, які його зневажили, але замість цього він ще раз посилає до них своїх слуг, проявляючи своє милосердя і великодушність. Запрошені ж замість того, щоб використати можливість виправлення свого нерозумного вчинку, «знехтувавши, відійшли: один — на своє поле, другий — на свій торг; інші ж, схопивши його слуг, познущалися над ними, зневажили їх і повбивали» (Мт 22, 6-7).

Слухачі Ісуса Христа легко могли зрозуміти, що цар з притчі — це Бог, його піддані, запрошені на учту — вибраний народ, а слуги — це пророки, яких Господь посилав, щоб народ, що відступив від вірності Союзу з Господом, покаявся.

Коли Господь не може своїм милосердям схилити до розкаяння, то приходить кара за гріх: «Цар розгнівався, послав своє військо, вигубив тих убивців і спалив їхнє місто» (Мт 22, 7). А замість покликаних, які були негідні покликання на учту через свою гордість, цар наказує своїм слугам покликати інших: «“Оскільки весілля готове, а запрошені виявилися недостойними, то йдіть на виїзди з міста і, кого тільки зустрінете, кличте на весілля”. Вийшовши на дороги, ті слуги зібрали всіх, кого знайшли — і поганих, і добрих; і наповнилася весільна світлиця гістьми за столами» (Мт 22, 8-10). Друга частина притчі розповідає про те, що навіть серед цих запрошених була людина, яка проявила свою погорду царю тим, що не одяглась у весільний одяг. Внаслідок цього його викинули з учти: «сказав цар слугам: “Зв’яжіть йому ноги й руки та викиньте в зовнішню темряву: там буде плач і скрегіт зубів”. Адже багато запрошених, та мало вибраних!» (Мт 22, 13-14).

Кожна людина покликана до єдності з Богом, до вічного щастя в небі. Проте деякі люди добровільно нехтують Божою благодаттю. Одні через те, що нехтують Богом взагалі: в їхньому житті більш важливу роль відіграють їх особисті справи, влаштування власного життя, ніж служіння Богові (пор. Мт 22, 5). Такі люди стоять поза Церквою, вона їм не потрібна: у своєму житті вони можуть обійтися без Євангельських істин і без Божої благодаті. Інші ж, подібно до цієї людини, що ввійшла на учту не у весільних шатах, входять до спільноти вірян, починають вести релігійне життя, але в цьому релігійному житті на першому місці не стоїть служіння Богові. Такій людині бракує розкаяння у своїх гріхах, тому й одежа її душі, забруднена гріхом, ображає Бога. І в першому випадку (люди, які від початку відкинули запрошення до спільноти вірян) і в другому (коли йдеться про людину, яка ніби увійшла до цієї спільноти, але заплямувала свою весільну одежу гріхом і не хотіла покаятися) говориться про гріх людської гордині та брак розкаяння.

Навіть через дві тисячі років після проголошення Ісусом Христом Євангелія для нас залишаються актуальними слова «покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мк 1, 15). Ісус постійно нам пригадує: «багато запрошених, та мало вибраних» (Мт 22, 14). Господь робить це для того, щоб ми не відкладали сповіді на довший час, для того, щоб ми не мирилися з гріхом у нашому житті. Адже Христос говорить: «Ось, приходжу, мов злодій. Бла­женний, хто пильнує і хто бере­же свій одяг, щоб не ходити нагим і щоб не бачили його сорому!» (Одкр. 16, 15).