Теза перша – нам таки живеться краще, бо виходять друком книжки, про які в пору (мого) радянського дитинства не було сенсу навіть мріяти. Християнські книжки. Теза друга – я страшенно люблю розповідати про добрі, цікаві речі, а надто коли вони походять від моїх друзів.
Синтез: представляю вам сьогодні дитячу-недитячу казку-неказку, християнську католицьку повість для дітей і не тільки, яку написав Антон Дубінін , домініканський терціарій із Москви: «Історія моєї смерті».
Можна не лякатися назви. Це, певною мірою, третя теза: далеко не завжди назва, яка спершу викликає підозру, говорить про щось погане. (Для мене самої вражаючим прикладом цього стала книжка «Диявол носить Prada», абсолютно не диявольська і дуже правильна.)
Представляти книжку друга – справа нелегка. Тому я процитую кілька абзаців зі вступу. Як на мене, вони відзначають дуже важливі речі в літературі загалом і сьогоднішньому красному письменстві зокрема.
«Що має думати людина, бачачи перед собою книжку, повну справ дивних і небувалих? Книжку, в якій є страшні чаклуни, лісові розбійники, прекрасні дами й відважні рицарі? Ясне діло, вона подумає: «О, чергова фентезятина». Але помилиться: «Історія моєї смерті» не належить до жанру фентезі. Перед нами справжній рицарський роман. Це і сповідь героя, і його щоденник, і захоплива історія кохання, вірності та зради.
Фентезі мало-помалу привчило нас, що відьми й чаклуни – така само професія, як лікар або кравець, кожна випущена стріла обов’язково влучає в ціль, а герой завжди сміливий і йому таланить, навіть якщо спершу він видавався пришелепкуватим. Жити у світі фентезі, якщо ти головний персонаж, – хоч і клопітно, але доволі принадно: знай собі борися зі світовим злом, і твій супротивник – Найзліший Злець усіх часів і народів – неминуче програє і помре страшною смертю. Не всі книжки, написані у жанрі фентезі, настільки прямолінійні: «Сили Добра – проти Сил Зла, Добро в білому, Зло в чорному, не переплутай». Але майже в усіх них так чи інакше йдеться про всемогутність, надлюдські можливості у спокусливо прекрасному або невимовно похмурому світі. На дрібниці розмінюватися не варто; якщо головний персонаж кого і рятує – то одразу все королівство, а ще краще – Всесвіт (ну а заодно – героїню, найкращу і найвідважнішу дівчину, наречену героя).
А що таке рицарський роман? Пригоди рицаря в ім’я певної мети. Щось стається, і рицар вирушає в путь, і бореться з різними видами зла. Від фентезі цей жанр відрізняється головним: герой діє у недосконалому світі, але цей світ належить Господу. Рицар ніколи не стане рятувати цей світ, бо в цьому немає потреби: світ уже спасенний Тим, Хто незмірно вищий за будь-кого з рицарів. Істинний рицар не ставить себе на місце рятівника (Спасителя), він просто прагне наслідувати Його – і, як належить доброму християнину, взявши за взірець Того, Хто досконалий, він сам стає взірцем для інших.
Ерік, програвши все, однак залишається переможцем. Головну битву виграно, і хоч не він це зробив, але без нього нічого б не вийшло. Ерік проходить шлях справжнього християнина, це парадоксальний і алогічий шлях, якщо дивитися на нього з точки зору земної логіки. Він втрачає все – стає вигнанцем, волоцюгою, майже калікою, його давно вважають мертвим і моляться за нього як за покійника, але саме цієї миті він раптом осягає спокій і, сповнившись любові, дивується, який же нещасний він був раніше – здоровий, красивий і всіма шанований.
А що ж «злі» персонажі? Парадоксальна справа: повністю негативних персонажів ми не знаходимо. Ніхто з них не коїть зло заради зла. Той, хто необдумано відкрив своє серце злу, виявляється непоправно обманутим; перша жертва злого чаклуна – завжди сам чаклун. І все-таки зворотній шлях для нього не закритий, покаяння можливе.
Це не примітивне повчання, а дотримання історичних реалій. Антон Дубінін, письменник і історик, вводить нас у світ, де мислять інакше. Людина Середньовіччя могла бути героєм, злодієм, боягузом, святим або останньою падлюкою (як і тепер). Але ніколи і за жодних обставин вона не могла бути атеїстом. Її позиція щодо Церкви могла бути якою завгодно, навіть шалено ворожою, але при цьому вилучення Господа із «системи координат» було неможливе. У наш час питання віри – особиста справа кожного, але уявіть собі людину, яка на повному серйозі заперечує наявність сонця або зміну пір року. Це або брехло, або божевільний. Бог у середньовічній Європі – не абстрактна ідея, а постійна живлюща сила, джерело добра і благодаті, гранично конкретний і близький кожному Спаситель світу. Жоден, навіть найстрашніший грішник не може бути Ним відкинений, якщо лиш людина справді розкаюється і щиро прагне направити сподіяне зло.
Замовити можна на Озоні,
прочитати на – Самвидаті.
фінансово.
Щиро дякуємо!
